Keep silence.

Знову погляд в центр мрій, серце повертається додому.
Чому ж я так хворію,
якщо надворі пахне цитрусами,
чому я так сумую,
якщо навколо щастя з неба сипле білим борошном?
Я струшую цей сірий пил, який покрив мою любов.

Ні, жодних натяків на суперечність,
проснуся й вкотре вдамся до твоєї правди.
Зійду з перону, повернуся,
щоби побачити як місто в спогадах тих знов розтане.

І не потрібно жодних текстів, слів чи речень,
серце, мов азбука Морзе, відтворить ритм,
який помітний тільки тим, хто любить.
А щастя... не залежить від погоди, настрою або ж пір року.
Щастя - це, мабуть, щось надзвичайно особисте,
яке приречене з'являтись завжди небезпечно.

falling up

Дивишся у вічі та натомість бачиш душу,
кидаєш думку вслід на кілька кілометрів.
Тебе не завжди приймуть ті, хто близько,
чомусь частіше люблять ті, хто є далеко.

Окремий випадок - любов, що так пророчила нам жити,
збивала з ніг і простягала руку допомоги.
Напевно, ми так і залишились тими,
які завжди заклято покидали всіх
задля когось єдиного-одного...

Ти скажеш нишком власному собі, поки ніхто не чує,
і поки стіни перестали слухати усе,
що є навколо :
чорт забирай, не в тому справа який ти шмат душі дасиш людині,
питання "чи вона зуміє це прийняти?"...

Нічого не кажи, лиш тільки слухай
як б'ється за тенетами зболіле серце.
Його ривкий, короткочасний подих
відтворює зомлілий рух.

Знаєш, це координати іншого шляхУ
і вітер вже прямує не туди.
Тепер час пострілом мовчання вб'є усі сліди,
на що ти так і не спромігся,
так наче, це найбільший злочин - не любити.

Very necessary

Я знову роблю крок до твого серця,

я знову відчиняю двері, за якими очі бачитимуть душу.

Твої - мої, мої - твої манери,

я відчуваю як пече у грудях.

Всі чують лиш якісь тонкі прозорі звуки,

а я - такий чужий і такий рідний невгамовний крик мовчання.

Що цього разу небо заховало в себе за спиною,

що цього разу розум приготує серцю?

Тільки якась логічна послідовність

передбачених раніше нами дій робитиме ще, власне,
цей єдиний крок 

і більше жодних рухів вправо-вліво.

Ти знаєш, на папір не завжди ллються речення і фрази,

частіше сльози, погляд наче в глибину.

Коли читаю твої розкидані між комами й крапкАми записи,
коли усі промовлені уголос паузи залишаються в мені,
тоді нічого більш не залишається, лише сказати :
"Говори зі мною. Говори, будь ласка."

TIME OUT

Чисті простирадла накрохмалених розбитих мрій
розстеляються між нами білими полями.
Я так чекаю, аби ти повірив, що моє серце б'ється не словами.
Обличчя вишліфовується не роками,
а якимись сотнями подій, що б'ються тембром голосу
і навіть пунктами зухвалих дій.

Хороший мій, твоя душа - то найтепліший дім серед усіх,
лиш там я не тремчу від страху, і не ховаюся у шафу
від грому, зливи чи снігів.
Я так чекаю, що твоє мовчання
промовить хоча б пару відчайдушних слів :
про біль, безсоння і нестачу сил,
хоч правда є доволі горда,
на лиці все виглядає досить солодко і добре,
а всередині тінь,
а всередині більше не горить, - там тільки тліє.

І лише ти єдиний твердо знаєш, яка ціна тієї правди,
про що шепоче темна ніч.
Хтось скаже просто "божевільний",
хтось посміхнеться, одягне зухвалий дискомфортний погляд.
А суть, мабуть, у тому, що мовчання, кинуте услід любові,
робить цю любов німою.

Dark stars

Ми більше не пахнемо тими думками,
які тривожили душу теплим мовчанням,
ми більше не ті, ким були раніше.
Здається, серце вкрилося зморшками і геть збідніло,
а мені до тебе хоча б на трішки.
Тоді обов'язково загорілися б очі
ліхтарями, що не часто світили серед темної ночі.
Хто ми тепер, мій рідний,
спраглі чи просто голодні?
Чомусь, вже не такі готові на сміливість,
чомусь, вже не "у вогонь, і у воду" заради любові...

Іржа покриває наші стримані, оголені почуття,
ця осінь надто холодна.
Хто я тепер тобі, рідний,
невже чужа, невже випадкова?
А знаєш те відчуття, коли тримаєш в руках невідомість,
коли поспіхом створюєш метушню навколо себе,
лише заради того, щоб не вкритись хвилею суму,
не дозволити собі хнюпитись?
Знаєш як це звідусюди ловити кардіохвилі,
бо раптом тебе почую,
як дихаєш,
як б'єшся у ритмі серця і розуму?
Мій хороший, мій найрідніший,
ця любов не робить нас босими й бідними,
але тільки одного з нас надихає,
а іншого робить просто вільним.

All for you

Серце поруч з тобою починає битись значно частіше,
це мовби, глибинний ковток повітря
після тривалого часу коми.
Ні, це не трагедія, не вжиток смертельної аксіоми,
радше, численна спроба
окреслити силу любові.

Хто ж так ще може торкнутись моєї душі своїм поглядом
кольору сіро-блакитного неба,
ким так ще може пахнути моє волосся, як не тобою?
Знаєш, це той момент,
коли пробивається пуп'янок через жили твердих стебел,
це той момент, коли не має місця у тиші жодному слову.

Та й навіщо ці сотні промов,
мільйони окреслених знаків письма, -
суть наявна далеко не в тому.
Любов - це коли не лише на словах,
любов - це коли буквально "все" заради когось.

Stay.

Моя любов - найголосніший крик у твою тишу,
імпульсом думок торкаюся твого зап'ястя.
Хай цей мовчазний дотик скаже більше
того, що буде розголошене вустами.

Всередині дає про себе знати травма,
залита ромашковим чаєм і м'ятою, щоб заспокоїти.
Мій сум за тобою невиліковний,
але тобі як і раніше вдається його,
наче спрагу, втамовувати.

Здається, я готова чекати одного лише моменту цілу вічність,
аби знову триматись твоєї руки,
аби знову моє серце вистрибувало з грудей.
Господи, мені б лише знати, що ти прийдеш,
мені б лише знати, що залишишся назавжди.

Grey.

Можливо, слова тут справді просто недоречні -
серце битиметься гучно, мов церковні дзвони.
Кожен нестиме в очах свою правду,
і в мовчанні ми просто не будемо готові
бодай щось сказати, бодай якось перервати погляд.

Тепер, коли ти заплющиш очі,
думки вриватимуться на поріг твого дому,
руйнуватимуть спокій,
ніч торкнеться обличчя крижаним холодом
і її тепло на твоїй душі залишиться лише ламким спогадом.

Вогні вечірнього міста
більше не промовлятимуть тишею або ж голосом.
Очікування любові, - ось що зараз пробиватиметься наззовні
твоєї самоти.
Осінь змінює свій гарячий колір на попелястий, сухий.
Зараз мені, мабуть, найголовніше не залишитись зношеним і пустим.

Sacramentum

Не прагну більше складати сум у кишені осіннього холоду,

в тому не має правди - лиш гірчить полином думка,

яка міряє відстань від тебе до мене.

Зачиняй усі двері, кватирки, щоб серце не дихало так обважніло,

щоб не запиналось, не втрачало найважливіше у світі вміння -

любити.

Знаєш, частіше я просто мовчки готова 

заради твого серця на найбільший подвиг, 

і байдуже яким буде наступний крок : падіння 

чи злету.

Головне, щоб з нами Господь,

головне, щоб ти зі мною.

...Я стану вітром, я стану повітрям, щоб нишком забитись

в куточку твого світу.

І коли ти мовчатимеш, а всередині голоситиме тривога -

я проситиму в Бога

загасити пожежу,
уникнути затоплення.

Touch.

В моєму серці вже не має вітру,
я відчуваю осінь. Я відчуваю тебе.
Щоправда, трапляється сум і теплі зливи,
які стирають всередині щем.

У самісіньку душу проникає медовим променем
твій невеличкий жест,
ти тільки торкнись моїх думок та ідей,
і я знову стану світлішою, яснішою,
серед моїх планів більше не матимуть місця зайві слова
та вимушеність виконання чужих ролей.

Я вмію у тиші, я вмію мовчки
говорити про те, що б'ється почуттям у грудях.
Лиш би ти слухав, лиш би ти чув.
І коли знову з'явиться обважнілий сум, - я згадаю тебе.
Бо ти - мій найважливіший привід посміхнутися.

Коротко.

Слова мої - гріховні і пусті.

Думки - безмежні й цілковито марні.

Якщо я не почута тобою, то не почута ніким,

і небо мовчить, і сіються хмари.

Усе марно. Усе марно.

Pulse.

Мовчу не тому, що не маю чого сказати,
слова ж бо набули іншого сенсу.
Я завжди готовий тобі віддати
значно більше, аніж просиш,
значно більше, аніж маю,
навіть, якщо залишусь голодним і босим.

Щоранку прокидатись із чистим аркушем і пером у руках,
чекати вечора, та ще більше ночі.
Ось так від старту до фінішу,
ось так щодня
я заплющую очі, щоби чути серцем.

Прагну чути як б'ється у грудях твоїх пульсуючим болем
ця думка, така з першого погляду, легка і натхненна.
Та з часом все більш розсипаюсь у тобі спогадом :
недосказанним і смиренним.

Я хотів би, щоб моє мовчання промовляло,
щоби ти відчувала як тремтить моя душа.
У любові просто слухати - надто мало,
любов повинна бути почутою обома.

orange sky

перон. вагон. міст. станція. квитки.
я знову роблю крок кудись "туди".
я знову чую звук шумних розмов
і сонце, що заходить, б'є промінням по душі.
сум прокрадається між тІсним швом
порожніх слів й мовчАзних лабіринтів.

крізь титри згаданих моментів, погляд зазирає у минуле.
як швидко.
швидко все минає,
так мовби мить вдаряється щосили в землю прутом.
хай вітер пронесе крізь холод тепле затишне повітря,
залишить десь позаду кригу серця.
я знову. знову.
знов повірю, якщо твоя любов моїй озветься.

перон. вагон. міст. станція. квитки.
я знову роблю крок кудись "туди".
я знову відчуваю мить, що пробивається крізь час...
справжня сміливість йти за серцем,
навіть, якщо всі двері замкнені
на жорсткий залізний засув.

|melody of the heart|

викарбовуй на стінах і стелі власні думки,
усе, що руйнує, втомлює, змушує йти.
на цих емоціях хтось наче засвідчив печатку, залишив сліди,
а тобі хоча б позбирати до купи літери, крапки, коми,
щоб промовити бодай щось.
але ні,
зсередини висмикнуті усі фрази, словосполучення і рядки.

знаєш як це мовчати, коли навколо в'ється дим,
сплітається у вузли і приносить в повітрі клубки пригаданих днів,
тоді ж крізь судини, вени, мікроклітини просочується рідний запах,
знайомі погляди, стіни, вулиці, дахи...

і хай п'яніє повітря, яке навкруги,
хай все нам здаватиметься не таким реальним,
щоб на наступний день прокинувшись,
ти зміг забути.
щоб ти зміг знову йти,
вкарбувавши мене у своє небо,
листи і зірки.

(в-) дихаю.

я знову відчую тебе першим подихом осені,

закутаюсь в плед і в'язатиму теплі, запалені серцем думки,

щоб знову про тебе, щоб знову з тобою

писати рядки.

і навіть, якщо в мені стане менше метафор, римованих слів,

ти завжди вір моїм очам, вір правді : я щаслива, коли поруч ти.

щовечора, наперекір усім прогнозам погоди 

будь готовий побачити сонце,

чи то за горизонтом, чи то у душі...

знаєш, ти посміхнись - я відчую,

хай ці імпульси твоїх вуст проникнуть крізь мене

і в найбільш вітряний день зігріють, захистять від дощів.

мій Хороший, приходь до мене у снах, зі запахом опалого листя
і власних листів,
приходь словами, звичками, тишею,
загубленою кількістю днів.
хай ці зустрічі будуть більш ніж "завжди".
а вони неодмінно "будуть",
якщо там будеш ти.

коли помітний злам.

Тримай долоню на лінії пульсу, -
відчуєш як серце стало битись значно частіше.
Ти так любиш ночами блукати по небу,  і серед тиші
дотикатися спогадом найважливіших вулиць,
в яких немає вигуків реальності,
там хочеться просто любити, а не шукати інших
способів втечі.

Знаю - кожен твій подих просякнутий суперечками
власного серця і розуму.
Не так уже й легко любити і на тому ставити якісь заперечення,
особливо коли навіть цей самовідданий крок
був найщирішим серед усіх, що колись було.

І якщо вкотре вирішиш позначити відчуте пунктиром
як рамками заборон та інфекційних думок -
згадай те, як важко дихалось
після минулих твоїх емоційних падінь та передумов.

Молитва.

Ти все як і раніше змушуєш моє серце посміхатись,
я більше не вдихаю дим, який сіє в мені осад.
Так добре. Так краще любити і просто наосліп
торкатися нитки,
що зв'язує тебе й мене.
Пробач, що так довго довелося чекати
допоки емоції стихнуть і залишуться лиш відчуття.

Знаєш, насправді увесь цей час думки сплітались клубками
в моїй голові,
без тебе доводилось більше виживати та менше жити.
Я так обожнюю, коли ти залишаєш на моїй душі свій
терпкий, найрідніший слід.
Це саме той момент, коли земля йде з-під ніг
і усе підкоряється небу.
Господи,
дозволь аби ця любов розливалась між "нами", за рамками пера і паперу.

By night...

Не розумію - навіщо ці слова чорним по білому?
Якби ж вони тільки йшли у твоє серце,
якби ж вони тільки були почуті.
Коли вкотре запитаєш себе про щастя,
то знай, - ці дороги пропалені, зношені, аж ніяк не забуті.

Завжди так кортіло дізнатись як це у тобі "бути",
як це, коли одна, бодай наймізерніша думка
може зародити цілий всесвіт?
Здається, моє серце складається з кількох букв,
яких не містить жоден мовний алфавіт.

Знаєш, на тебе завжди тиснутиме той карколомний гніт,
ти ж бо прагнув забути,
та забути не зміг.
Ти - мій найвідданіший крок до серця,
який всередині мовчки застиг.

Зникнути.

Що ми залишаємо по тому?
Згорток знесиленого виправданнями сумління і абсурдних пояснень того
як все-таки важко тримаючись разом,
як все-таки важко поряд?

А серце, натомість, готове приймати виклики долі,
відчайдушно боротись, відчувати у спину постріл.
І знову ж усе на що ми готові - це жбурляти в очі холодний погляд,
так наче ніколи не бачились,
так наче ніколи й не були знайомі.

Все ж на самоті залишається
втікати від власних почуттів та емоцій,
нестачі рідного і водночас такого чужого.
Чому власне, доводиться зрікатись, забороняти, ставати безпорадним циніком?,
в якого, здавалося б, за душею жодного центу, аби заплатити за власну байдужість,
невміння бачити, чути. За те, що так і не зумів зберегти,
чорт забирай, так і не зумів "бути".

silence in my voice.

Не мовчи, благаю, тільки не мовчи.
Цей сум, немов єдина, залишена часом касета - на replay.
Усе, що мені залишається - це щоночі ловити сни,
де ти
замість тисячі відповідей,
замість кількох пришитих до мене білими нитками ролей.

Я, на жаль чи на щастя,
не докінця знищила свої мільйонні "але" на аргументи любові,
не докінця готова бодай на щось без тебе.
Сподіваюсь, ти розумієш в яких словах тут пОмилка,
якщо серце одним лише поглядом
ладне рватись на волю.

...Зачиняй кватирку, в цій кімнаті холодно,
почуття перейняті протягом, який свище у наших душах.
Ти можеш усе забути, навпроти почуттів ставити прочерки,
бАйдуже сприймати будь-який щонайменший дотик,
але бодай на самоті не відмовляйся від власної правди і сліз,
які все частіше тиснутимуть між ребрами замість слів,
що закривають відчуття у мушлю
і руйнують твій надзвичайно особистий Світ.

Ritmo.

Напиши мені лист із кардіограмою власного серця,
я прагну бачити як воно б'ється,
я прагну відчути чим переймається
і від чого болить.

Знаєш, мені все частіше кортить
дивитись тобі у вічі,
бо уста - німі, коли всередині, значно глибше
солоні хвилі обмивають поранені крила,
а це значно сильніше тиші.

Чому, будучи так близько,
ми розливаємо душі по різних склянках?,
Все більше і більше ставимо крапок без жодних на те правил,
бо ж так розставлені рамки,
бо ж ми власнОруч одягаєм кайдани.

І у висновку всіх суперечень, кожен мовчки ковтне
жменю чийогось байдужого льоду.
Але любов - це подвиг, на який не кожен піде,
тим паче, якщо не відразу пообіцяють винагороду.

Відчувай. Дихай. Живи. Серцем.

Мій улюблений сонячний зайчик,
я щаслива навіть від того, що ти посміхаєшся,
кладеш вечорами у скриню думки і прокидаєшся
тут, поблизу мене, всього за кілька миль.
Якщо тобі не важко, хоч іноді згадуй про мене,
не проходь повз так холодно й бАйдуже, наче чужий серцю.
Ти ж бо для мене найкращий
серед усіх зірок, серед усіх світил.

Знаєш, усе, що тут навколо створює шум і пил - це ніщо
порівняно з тим,
ким є ти,
мій найдорожчий політ без крил,
адже, тут, на Землі,
любов - це найтонша межа між поверхнею навколишньої планети
і матерією космічних життів.

Тобі.

Найрідніший мій, 

усе, що пов'язане серцем 

не може зватись "випадковим", 

і ти не зможеш байдуже проходити повз, 

якщо відчуваєш не ззовні,

а ось тут, нутром.

Кожен вищезгаданий спогад - це безсмертний дотик до душі,

якщо ти все ще любиш, благаю, 

не залишайся осторонь,

я тебе потребую значно більше, аніж 

"завжди"...

Storm of feelings.

Не знаю чому і як, але ти в мені розстеляєш найвідвертішу бурю
і стишуєш будь-який надмірний вигук.
Це відчуття десь між звуками серцебиття і об'ємом повітря в легенях.
Повір, таке трапляється рідко,
ти - єдина квітка на моїй планеті.

Так іноді кортить вдаватися до найменших сентиментів,
писати рядки, не задумуючись над тим ким є "М И".
Мабуть, і не варто.
Адже й без цього достатньо недосказаних речень,
недоскладаних літер, яких здається, вже ніколи не скласти в одне "ЦІЛЕ".

Нехай моїм відчуттям не буде рими, гучних цитат і фраз,
коли поруч з тобою - я щаслива.
Знаєш, мені надто багато вартують довгі паузи,
особливо якщо любов ця вщент випробувана важким вантажем сумління,
розуму, меж і решти людських аргументів незважених мотивів.

Мовчання руйнує.

А ти все так і рвешся потрапити в пастку любові,
створити ілюзію щастя
і дихати димом вечірніх історій про те,
що щастя це було підступно крихким.

Знову ж навмисне чи то випадково, за покликом серця
відкриваєш долоні, заплющуєш очі,
забороняючи собі бути надто цинічним, різким,
хоча варто би було.

Натомість із цілковитою жменею спокою
чекаєш коли погасне червоне
і можна буде далі йти
без зайвого щему у грудях і болю.

Знаєш, коли життя дає ляпаса по одній щоці, -
не обов'язково підставляти другу.
Адже ніколи не знаєш як сильно в'їсться той карколомний слід,
коли у тобі існує дві сторони медалі -
віддано любити і не зуміти цю любов прийняти.

Почерк любові.

Промов хоча б єдине слово, в цій тиші я давно самій собі чужа.
Ти все ще залишаєшся єдиним світлом серед темряви,
у якій справжня тиша - німа.
Серед кімнати сіється попелом душа,
лови останні сонячні зайчики на своїх вустах.
Ніч прийде не скоро,
а ранкам властиво розчинятись з першим же ж дзвінком будильника.
Хочеш побачити життя по той бік товстого шару бруду на тілі -
приходь, слухатимемо кардіохвилі.

І допоки усе йде за планом або ж наперекір,
байдуже,
ти головне, не сердься, рідний.
Все так тому що, серце моє в цій любові безсиле,
а твоє приречено самотнє.
Найголовніше про що проситиму, -
бережи свої крила,
навіть, якщо слово "назавжди" таке вичерпно коротке.

Пісня ночі.

Відчуваєш як шалено б'ється серце,
навіть попри всі ті незліченні злами, які ми разом пережили?
Мені завжди до нестями кортіло сказати тобі значно більше,
аніж те, що я могла чи вміла.

Але знаєш, слова - це наймізерніша вираженість того,
від чого здатна душа щеміти,
подих запинатись,
а я... від тебе йти, але чомусь знову повертатись.

Так люблю до нестями вдихати твій запах,
носити у собі твою найтеплішу посмішку і мовчати,
мовчати,
просто з тобою мовчати.
Допоки весь світ тоне в безмірному шумі
і гаморі.
Допоки у цьому набитому синцями небі так багато яскравих спалахів.

Ні(-чия).

Знову відчиняєш комірку власної душі,
там давно вже холодно і пусто.

Пнешся зі шкіри, з усіх сил стараєшся поставити помітну крапку

на тому, що Б У Л О.

Можливо, ти все-таки станеш тим ідеалом, до якого рвешся 

і досягнеш всього, чого так хотів.

Проте, на самоті назавжди залишаються 

ті відчуття, від яких втекти так і не зміг.

Не запитуй у себе :"як жити далі?", не руйнуй свого серця,

не вбивай думками душу, якій дістався найдужчий удар.

Найчастіше ми повинні робити не те, чого хочемо, а те, що змушені,

навіть, якщо через це втрачаємо не тільки частинку себе, а й ціле життя.

Кресли чорним по білому правду,
не шкодуй емоцій, не приховуй сліз.
Моментами твердо нехтуй собою і дико кричи

від того, що всередині тебе глуха пустеля, а у кишенях - кістки.

Знаєш, а краще всього мовчи.
Нехай твоє серце розривається на друзки,
а шматками розбитих ілюзій, мов кометами,
нищи усе, що колись називалось "твоїм".
До того ж, це виключно витвір твоєї уяви,
цей жалюгідний дім створений "щастям", насправді - жменя піску,
а коли-небудь повинен був дмухнути вітер,
аби все розсипалось.
У тебе не повинно бути жалю.
Любов - це завжди крихка межа між тим "до" і "після" :
ким ти раніше був,
ким став,
ким залишився.

Що ж, тепер будь готовим палити мости,
манерно зривати календарні дні, особливо ті, які позначені червоним,
ті, які найважливіші,
аби все забути, аби стати іншим,
більше не тим, хто мовчки пише вірші. 

(Не-)ритмічна буря хвиль зі серця.

Зможеш ось так, не хвилюючись серцем, не гублячи слова
на перехресті відчуттів?
Кажуть, достатньо місяця, аби все забути,
а мені без тебе один день,
мов шкереберть весь світ :
руйнуються стіни, тріскає стеля,
я знаю, це зовсім не те, чого ти хотів.
Залишатися вільним і незалежним, самотності відданим,
ось про що говорив тобі завжди твій внутрішній кит.

А я чомусь, мов карколомний метеорит, стала однією серед тих,
яка руйнує твоє серце, шматує його на друзки, спалює та іноді зцілює
тими кількома, з часом вже ледь помітними нитками,
намагаючись зшити розірване, і склеїти розбите.
Прости, що часом доводилось приймати клунок невдоволених розкиданих
поспіхом слів,
і отримувати добрячого ляпаса там, де й без того болить.
Ніхто з нас не винен у тому, що вогні палають лише там,
де не падає дощ, і де не тануть сніги.
І ти не винен у тому, що мені за тобою у грудях до болю щемить.

When your world falls down.

Торкайся. Торкайся.

Торкайся моєї душі, найрідніший,
твій погляд, замість сотні ліків,
замість тисяч прагматичних, чужих слів.
На моєму серці засихають, в'януть квіти,
які раніше ти там посадив.

Знайди. Знайди.

Знайди мене серед усіх розбитих паралелей цього часу,
де ми частіше розтинались, ніж були.
Живи. Живи. Живи в мені єдиним,
навіть якщо болісним, короткочасним,
хоча б допоки ми не згаснем.

Бо в той момент, у небі загримить, заблискає
і врешті розірветься серце,
яке залишиться самотнім і пустим.

Якесь шосте (від-)чуття.

Так трапляється, коли збираєш до купки усі моменти
і складаєш їх калейдоскопом найщиріших фраз,
відчайдушних зітхань і карколомних відчуттів.
Ти все ще в пустелі власних переживань та нездійснених мрій,
хоча обіцяв кілька сот разів самому собі, що це
н е н а д о в г о.

Твоє серцебиття тримало в собі
ще пару життів, реанімацій та незагоєних швів,
які часом давали про себе чути.
Повір, я ж відчуваю як рвуться твої старанно натягнуті струни,
як б'ються внутрішні протилежності за єдину можливість десь
назавжди лишитись і бути.

А у висновку, доводиться, власне, зрікатись, картати себе, втікати,
щоб не дозволити згаснути тому, що було роками набуте.
Знаєш, нашій долі таки випав шанс,
єдиний шанс,
поцілувати взаємно душі, які за однією стіною, але по два різних боки
пишуть ціною власного утопічного щастя,
свої особисті, болем прошиті,
такі найрідніші історії відчуттів
випадково сплетених Богом доріг.

Так звучить душа.

Найрідніший мій, життя тут складає свою картину із пазлів,

не залишаючи жодного моменту болі чи щастя поза своєю увагою.

І можливо не так багато трапляється радості,

але вона чомусь найпомітніша серцю 

зі всього цього забитого пилом мороку і дешевої принадності.

...Наші душі пропускають між собою ще теплі імпульси, 

мов електричні заряди,

читають думки нАвхрест

і синхронно намагаються протистояти реальності.

Сподіваюсь, ти все ж таки коли-небудь та й витягнеш власні почуття

зі замурованої принципами шухляди, 

і вдасишся хоча б до найменшої ліричної сентиментальності.

А поки все, що між нами пов'язано, 

залишається нез'ясовною складністю.

І попри те, що було розбитим та перев'язаним,

ти віддано залишаєшся всередині мене
моєю найкращою, улюбленою дивакуватістю.

Філософія любові.

Досі одягаєш маску байдужості, так
неначе у серце сотий раз встромили кинджал?
Люто не терпиш кожен наступний пов'язаний з ним спогад
і запитуєш в себе : як же ж ти це допустити могла?
Довіритись вітру, забути слова,
він бо ж торкнувся поглядом твого лиця,
зачерпнув волосся рукою, немов пісок.
А ти просто піти не змогла.
Він відкрив твою душу до самих кісток,
стер спалені мости до твого серця і намалював нові,
щоб увійти в нього знов
кимось світлим, нетлінним.
І кожен наступний крок всотувався всередину дужче і дужче,
немов живе коріння.
Та так, що ставало важко дихати, відпускати хоч би на мить.
...Саме з цього моменту варто було змінити думки докорінно,
аби не прислухатись як у грудях нестерпно щемить,
не бачити як нестримно руйнується світ,
той, що в собі зародила.
Адже, ніхто не відчує як у тобі палають гарячим вогнем крила,
ніхто не дізнається скільки шматків, зненацька, згорілих надій ти гасила
і все-таки як важко сходити планетам зі своїх найрідніших орбіт,
коли сумління вже ніби вишліфований граніт
вислизнув з рук і втік.
...Як же ж важко відпустити те, чого, робити, найбільш за усе б не хотів.

Soul.

Завжди чомусь так кортіло сховатись
солодким льодяником у твою кишеньку,
якого ненароком витягнеш, коли на душі буде не зовсім безхмарно,
заплутатись вітром у твоєму волоссі,
а ще неодмінно стати єдиною
до нитки списаною сторінкою в твоєму блокноті.

Знаєш як це складати мелодію з випадкових акордів,
які щоразу дужче всотуються у твоє лляне, зношене серце,
в якому живуть пустельні, самотні,
але такі рідні вулиці
блукати якими щоразу, як вперше.

...Іноді, наше життя носить на собі сотні можливих
знакових версій,
які здатні творити або ж руйнувати внутрішній всесвіт
споріднених душ.
Можливо колись таки, та й розчиняться пилом ці купи питань,
протертих дискусій і невиправданих ілюзій.
Можливо колись таки, та й збудеться усе, що
так несамовито боїться вийти з дна на сушу.

| Dream of flying |

Безкінечно і так самовіддано можна дивитись на три речі:
як палає вогонь, як тече вода і, як іскряться твої очі, до яких в о н а
завжди така тремтлива й боязка.
Мов весна,
розтоплює на серці твому лід,
і коли у ньому затремтить від болю, бодай одна струна,
вона зуміє попри відстань бути тихо поряд і без слів,
нишком зачаївшись в голос твій.

...Ти, головне, завжди мрій, живи і сподівайся,
не бійся відчувати або ж забуватись.
Тоді, щастя не буде емоційним, короткочасним,
воно стане думками, діями і, власне,
способом вижити.
Ти, головне, назавжди залишайся теплим
світлом
серед мерехтливих зірок у її сузір'ї.

.runaway.

Щодня вигадуєш собі по кілька нейтрально пастельних історій,
аби залишатись осторонь, аби не дивитись глибше.
Кажеш, що весна лиш прийде, розвіє цей холод,
розтопить лід,
і ти більш не будеш таким надмірно схвильованим, розхитаним і
розхристаним як раніше.

Немає нікого вірнішого, аніж тиша,
аніж мовчання,
в якому відсутній будь-який щонайменший натяк
на ілюзорний світ, у якому ти досі
самовіддано жив і,
за великим рахунком, вижив
тільки тому, що зміг піти.

Знаєш, іноді варто залишатись залишеним,
зі стиснутим серцем в руках,
із поламаними ребрами від зайвих скрижанілих слів.
Іноді варто здійснювати втечі не лише від себе самого,
від власних думок,
а й від всіх.

Двері повинні зачинятись.

Досить тобі вже цих обважнілих зітхань,
так ніби на серце повісили камінь розміром з тонну.
Найчастіше люди приречені на безліч розчарувань,
навіть якщо їхні душі самотні,
навіть якщо на їхніх серцях вже близько сотні ран.

Будь завжди готовим після кількох гостросюжетних
драм власної любові бути розбитим і пошматованим.
Правда реального життя завжди протилежна тим думкам,
які ти у собі виховував,
подекуди злившись,
жбурляючи власне серце холодним мокрим асфальтом.

Коли знову вкотре у цій любові тебе охопить океан емоцій,
залишайся на рівні холодного розуму і пустого простору
раніше пережитих карколомних мрій
і розталих снігів.
Тепер навряд чи хтось тут здатен назвати себе переможцем,
хіба лишень той, хто завжди залишався осторонь
спроб ставити "кому" на місці твердої "крапки",
в порядку звичних речей і ненав'язливих дій.

Все, про що залишається мовчати.

Навіть якщо ти не залишишся поряд,
вона всеодно завжди пам'ятатиме
твій погляд
як найцінніший у світі спогад про Щ А С Т Я.

Іноді насправді до нестями важко
просто бути у власних думках,
бо вони всотують в себе ціле життя,
аби скласти усе,
щоправда з часом,
в єдину картину з пазлів.

Тільки-но чув би ти серцебиття,
коли всередині неї сонцем
розливається твій найрідніший голос.
Так буває, коли віддаєш комусь усе найдорожче, що в тобі є,
не вимагаючи абсолютно нічого натомість,
лишень би ти залишався назавжди поряд.

You're everything I need.

Твоє серце б'ється не так як раніше,
думки вже не ті, та й ти вже не той, ким обіцяв собі завжди бути.
Частіше хочеш від себе більше,
на відміну від того, що здатен для себе збагнути,
прикутий до власної самотності сотнями принципів.

Мало ймовірно, що зараз ти можеш почути
як несамовито тремтить мій голос
і відчуття, немов земля йде з-під ніг
від цинізму і твоєї байдужості.
Можливо це справді колись таки
та й забудеться.

А поки
я пам'ятаю всі перетнуті нами вулиці,
твій втомлений погляд і запах парфумів,
який ти називаєш "просякнутим в тебе наскрізь".
Боюсь, що ще зовсім трішки і обірвуться
натягнуті між нашими серцями струни,
і співзвучний такт пульсу залишиться по той бік
двох віддалених чужих міст,
там, де ми всього лиш
"б у л и".

Коли до щастя залишався лише крок...

Не хвилюйся, усе минає,
навіть те, що немов десятками мотузок
до власного серця тебе прив'язало, сіпаючи щоразу будь-яку з них тоді,
коли й без того нестерпно болить.
Ти все це забудеш, повір.
...Знаєш, усе, що зараз робило тебе щасливим,
одного разу вмить
стане пилом.

Якщо самотність - це основна твоя сила,
тоді мені варто сховати свої крила.
Адже не так боляче падати,
як зуміти повірити знову у те, що ти вмієш літати.

Навряд чи тут варто самому собі брехати,
бо навіть на небі у білих хмарах немає солодкої вати.
І у любові двох
не завжди є той,
хто здатен любов прийняти,
не те, щоб віддати.

Never forget you...

А все це тому, що тільки поряд з тобою - найщасливіша.

Залишитися би у тобі назавжди, битися серцем у грудях,
римувати слова на пустих, ще не заспаних стелях,
і просто
у тобі бути...
Старайся ніколи не малювати навіть найтонших чорних ліній
на власних акварельних мріях,
не ховай відчуття у сувій цинічних переконань,
бо ж таки у цьому життєвому театрі тіней
ми завжди мали і маємо значно більше переваг,
аніж хто-небудь інший.

Ти ж бо на моєму серці червоними нитками слід свій вишив,
аби пам'ятала.

Твій найрідніший, затишний погляд
розпалює в мені тисячі відчуттів характерні відчуттям любові,
і саме у твоїх обіймах я знаю,
що зовсім неважливо те, що руйнує наззовні й довкола.
Важливо те, що ти тримаєш у своїх долонях,
і коли вкотре охолоне твоя внутрішня погода,
ти матимеш поряд з собою того,
хто, мовби в первісні часи із каменю добуде бодай вогник.

Мабуть, все так і мало бути.

Запам'ятай, моя рідна, цей крихкий, неповторний момент,
коли не потрібно заповнювати тишу порожніми словами,
вичерпаних з власної душі.
Ти здатна про все сказати відчуттями,
торкаючись своїм тендітним поглядом
моїх втомлених знесилених повік.

Знаєш як важко, коли хтось на серці
обважнілим спогадом ліг,
коли суб'єктивність мрій і надій вже немає жодних пріоритетів.
Бути для тебе всім, мабуть,
найбільше чого я коли-небудь хотів.

...Цієї зими я почав блукати боротьбою
із компромісами щастя,
тиша огорнула мене і я вже не тут.
Я у собі.
Ти просто будь завжди поряд, якщо тобі вдасться,
і ми разом запалимо тисячі помаранчевих теплих вогнів.

Тінь на місяці...

Тисни на клавіші цих чорно-білих манерних життєвих історій,
розкидуй навколо себе аркуші пережитих знищених
обважнілими словами нот.
Ти вже не той
хлопчик на березі холодного солоного моря,
який читає душу не ззовні, а її зворот.

Заглибся у серце цих досі не чутих мелодій,
відчуй як втрачається вимір ненаситного часу.
Бачиш, на синьому-синьому небі горять мріями зорі,
розкидані випадковими фразами
твоїх лише загально припущених власних теорій.

Хто як не ти, хлопчик зі сторінок "Маленького принца",
зіграє так неповторно,
відчутно,
розчиняючись спокоєм у мелодії тиші.
Знаєш, а воно живе у тобі й досі, це море,
яке пише чорним по білому
свої надзвичайно особисті вірші.

We live in your dreams.

Ти так непомітно і солодко прокрадаєшся
маленькими кроками до моєї душі,
торкаючись своїми думками моїх доволі наївних власних надій.
Я чомусь щаслива цим крихітним спробам бути ближче,
хоча вже давно не плекаю жодних щонайменших надій.
Просто прагну летіти вище.

Додай-но трішки більше тиші
у цю сумлінну розмову,
розділові знаки в якій не відіграють жодної ролі.
Лише ми тут, чергові заручники долі,
зустрілися на перехресті поглядів і відчуттів
знову.

Здається, я вкотре повірила кожному слову,
якими ти пошепки стелиш в мені сподівання.
Знаєш, іноді так мало однієї розмови,
щоб зробити когось щасливим,
проте її, мабуть, цілком достатньо,
аби запалити вогником в очах нову,
почавши її незавершеним півсловом.