Нездійсненний розділ життя під назвою "щастя"

 В черговий раз, вона прийде і скаже :
"я тут, рідний, повернулась",
виділивши цілковитим відчуттям щастя та любові
те найважливіше у світі для неї слово -
"р і д н и й".
Так, не повіриш, але вона щаслива навіть саме тому,
що має можливість вкотре його сказати
бодай мовчки, бодай десь на самому дні
свого крихкого тендітного серця.

...Завжди ладна тобі віддати свій несміливий погляд,
затишно обійняти, зварити чашечку кави
без жодних на це прохань.
І хоч не завжди любить раптовий про тебе навіяний спогад, але
повір,
вона обожнює про тебе мовчати, про тебе писати
і називати твоє ім'я.

Знав би ти скільки незліченних разів
вона згадує твій голос
і як сіпається її душа, коли невдовзі його почує.
Це безцінне почуття б'ється тобою
в її грудях.

About You. About Me. About us.

Якби знайшлась ще якась сота спроба
повернутись назавжди,
кинутись поспіхом тобі в обійми, -
я б неодмінно нею скористалась.
Це, мов відчайдушна зухвала відважність
дозволити собі знову вслухатись
як рвучко б'ється твоє серце,
як змінюється тембр твого голосу.

Знав би ти як це засипати небо молитвами
і знати, що ти подарований мені саме ним.
Забувати, згадувати й знову втрачати
надію
у те, що все ще можливо і ти (ще) не зник,
хоча, на жаль, катастрофічно звик до того,
що самотність - твоє друге "я".

Якби лишень ти відчув, як приречено
стискається всередині цілісіньке життя,
коли ненароком просковзає в повітрі/в думках/на словах
твоє ім'я -
таке рідне і водночас вже таке чуже...
Я, немов втрачений,
цілковито заплутаний птах
серед єдиного найнеобхіднішого світу.
Всесвіту
в тобі.

Любити наосліп.

Іноді до нестями хочеться в'їстись тобі у серце
яскравою плямою,
бути помітною навіть вночі.
Битись у грудях схвильовано, танути,
мов кригою серед завмерлих холодними словами океанів
і кораблів.

Час вже давно не йде в такт зі стрілками годинника,
не прагне знайти саме тебе
серед тисячі подорожніх.
Здається, ти пішов, як пішла осінь,
а можливо, це я запізнилась...
Сісти у потяг,
пунктом призначення якого є не(-с-)відомість.

Stones.

Знаєш як розсипаються думки,
коли на душі вже зима, а надворі ще осінь...
Як у руках тремтить
те, що не відпустив досі.
Ти, мабуть, один із тих, хто не зумів бути сміливим
і одного моменту сказав: "досить".
Досить бути таким наївним,
будувати несвідомі мрії, і безглуздо сподіватись на те,
що вони заслуговують на життя.
Мабуть, у кожного своя теорія щастя, своя на це міра.
Зрозумій, в сукупності різних моментів життя -
своє серцебиття.

...Знаєш це відчуття власних гидких сподівань,
які кидають хтиві погляди на майбутнє,
а у висновку - серце заходить у глухий кут.
Ти впевнений, що все так буде?...
Впевнений, що в останній момент ніхто не вдарить туди,
де найбільше болить?
Можливо колись, ти все ж забудеш усе, що турбує,
усе, що робить тебе
ніким.

Надзвичайно особисте...

Час все минає, а у тобі ще й досі сидять ці химерні звички,
скурпульозні переконання, думки та ідеї.
Я все чекаю, втім як і звично,
на те, що замигтить на дисплеї твоє найрідніше ім'я.
А поки,
все "логічне" у цьому житті
зводиться до цілковитого апогею.

Знаєш це відчуття, коли життя складається зі суцільних надій?,
бо начебто "все неодмінно буде добре".
Колись. Згодом.
Не забудь лише поставити в кінці хоробрий знак оклику...

...Ніколи не втрачай тих Богом посланих мрій,
не ховай свій глибокий погляд у кокон
власного егоїзму і раніше розтоптаних почуттів.
Адже, не завжди важко,
не завжди на душі закріплений цвяхами біль.
Повір.

Тут тобі небо несе на рівні морських хвиль
свій найтендітніший, найважливіший спогад.
...Я пам'ятаю як сьогодні, той осінній гарячий обрій,
міст і ти. Поряд.
Знаєш, це -
одна з найпрекрасніших здійснених мрій,
які трапились
зі мною.

СУМнівне.

Хто ти насправді : моє серце чи моя загибель?
У скронях нестримно пульсують морські сині хвилі,
щосили оббиваючи пороги твого дому.
Мабуть, усі ми просто безсилі перед значною кількістю
нажитого роками болю.

...Відчуваєш як несвідомо між нами тягнуться міста,
як час надто швидко змінює орієнтири?
Я навіть не встигаю зрозуміти,
хто ти для мене і хто я без тебе, рідний?

Можливо, в мені занадто мало віри
і занадто багато сумнівів...
...Бо ж хто тут сьогодні повірить,
що можна ось так просто безмірно когось любити?
Просто серцем жити.

|Апогей| або Як бути щасливим восени?

Нуж бо, сьогодні без жодних "але",
без жодних натяків на суперечність.
Час набуває щоразу інших манер, іншого образу,
але так і не здатен
адекватно дивитись на звичні речі.

Не вимальовуй собі певні межі,
не обводь пунктиром лінію розрізу на серці.
Ще зовсім декілька мізерних словесних штрихів, речень
і буде завершений вечір навіяних думок,
певною мірою, недоречних.

І навіть, якщо щастя вирішить постукати
у твої двері значно пізніше
або ж торкнутись тебе поштовхом за плече -
будь готовим простити за нетактовність
і цей необережний викид його власних ідей.

Те, про що мовчить тиша.

Знаєш, із кожним кроком все важче і важче йти,
та так, щоб не покладаючи рук, не озираючись назад...
Визнавати, що таки коли-небудь ти здатен будеш піти,
залишивши по собі вітер й холодні сніги,
...а пізніше можливість спалити усі невимовно байдужі мости,
на яких наші душі
більше не в змозі зійтись.

Лети, птахо, лети...
Допоки ще тобі підвладні всі кордони висоти,
допоки ще серце не тремтить...
І навіть, якщо щастя - це коротка мить
або певний відрізок часу,
я ж бажаю прожити з тобою кожен з цих мізерних шансів,
про які щоночі душа мовчить.
Про які нестерпно болить.

City Love.

Привіт, моє місто найпрекрасніших мрій, 

найособливішої любові.

Сьогодні волію забути про все, що руйнує на серці спокій...

Затамувати дихання, і на півслові 

сказати :

"Нарешті я тут, вдома".

Чого лише вартий один твій закоханий погляд,

в якому мільйони сердець бережуть свою неповторну lovestory.

І саме тут сьогодні він зі мною, поряд.

....Коли зруйновані стіни, здолані перешкоди,

він, найрідніший, зі мною,

посміхається і говорить :

"Кожен, хто цими вуличками проходить -

залишає частинку себе. 

Тут вкарбований цілісінький світ, 

і ми з тобою".

...Я мовчки затамовую подих,

дивлюсь угору,

а серце всередині мовить :

"Я хочу повертатись сюди знову й знову,

Місто моєї найщирішої Любові".

| One life for two |

Тримай мене біля свого тендітного серця,
і ніколи не відпускай.
Нехай, у мене синхронно пульсом дихає
твоя крихка душа.
Бачиш, як сіпається між нами тонка межа,
як розривається світ на "до" і "після".
Бо коли ти зі мною - я до нестями щаслива,
а коли тебе нема - починається інше життя,
розділяючи час на два полюси.

Не йди, Хороший, залишись.
І хоча стрілки годинника диктують свої пріоритети, -
можливість у нас одна на мільйон тисячних спроб...
А всередині, мов зникли кудись
вкарбовані сюжети наших з тобою теплих осінніх історій...
Мені тебе тут нестерпно бракує...
Серед цього міста холодних вулиць і затертих пам'яттю колій.
Будь ласка, Хороший,
не залишай мене ніколи.

Stay in Love.

Відчуваєш як б'ється серце
по той бік твого воском застиглого тіла?
Як руйнується світ саме той, який спалахує мріями...
і несподівано гасне.
Відчуваєш як вмить щезає
усе те, до чого роками прагнув?
За що боровся навіть тоді, коли було вже несила.
Можливо ця любов є карколомно невчасною?
І усе це намарно спливає у вирій думок,
які ти щодня у власних кишенях носив...

Життя, мов клубок недоскладаних пазлами рим,
які ти все ще намагаєшся зібрати докупи
в єдиний короткометражний фільм.
І з усіх цих дублів й сценічних картин
найголовніше не втратити тих,
хто займає в них
найголовнішу роль, найважливіший ритм
твого серцебиття -
твого життя.

With Y O U .

...Про що ти ніжно муркочеш у мене за шиєю,
моє тендітне серце?
Наскільки голосно між нами б'ється
цей відносно незламний світ?
Я просто обожнюю те, як ти смієшся,
так, ніби у цей момент виливаєшся наззовні цілісінька ти.

Поглянь, ще кілька хвилин до заходу сонця...
В такі моменти знаю, що з тобою я не один
і моя самота рівноцінна нулю.
Там по небу розлились думки, мов рожево-фіолетовий дим
на блакитному полотні
нашого спільного спокою.

...Відчуваєш, моя рідна, як душа розтягається морем
тими вулицями, якими ми йшли?
Як пахне наша з тобою сьогоднішня вічність?
Я ладен би був загубити стрілки годинника,
аби просто з тобою іти...
Аби просто дивитись тобі
у вічі.

Мені достатньо всього лиш Т Е Б Е.

"Бережи себе, рідний", - кажу тобі поспіхом
і кладу телефонну слухавку.
Нам завжди бракує часу, аби просто побути,
просто подихати спільним повітрям
єдино і в такт.
Знаєш, на наших вустах
завше залишаються ті недосказані слова, нездійснені мрії.
І невиправдані надії
щодо нас самих.
Чомусь ще й досі існує між нами життя на два міста
і єдиний подих на кінчику вій...
Можливо усе це намарно, хороший?
Можливо ми намалювали занадто багато зірок на нашому небі?
Так ніби,
лише руку простягнеш
і вона вже у твоїй руці, сяє...
Ніколи не занепадай духом, не жалій
про те, що робить тебе щасливим.
Якщо по той бік грудей б'ється твоє серце, -
значить ти живий,
а тому М Р І Й.
Обов'язково.
Сьогодні ти ще бачиш свої обдерті коліна,
а завтра здатен злетіти вгору.
Щосили і дужче борись за щастя,
навіть якщо із самим собою,
навіть якщо мовчки, стиснувши волю в кулак.
Рідний мій, бо коли ти зі мною -
я розділяюсь на два :
на ту, що боїться і на ту, що готова
сказати :
"Так.
Нехай я сьогодні буду щаслива,
бо він нарешті поряд".

Мо-Re.

Так до нестями приємно залишати на тобі свій погляд,
а серце вдихати тобі у долоні.
...Слова починати і закінчувати обіймами...
Знаєш, осінь сьогодні холодна,
чекає поки сонце зійде,
обпалить її вуста своїм теплом,
і зникне за горизонтом,
щоб повернутись сюди знов.

З тобою мені не потрібно розмов
і зайвих слів, аби хоч чимось розчинити тишу.
Саме тут, з тобою я інша,
без закляклих на місці акцентованих речень,
самовпевнених поглядів засипаних перцем...
Я з тобою жива серцем -
дихаю, пишу, дивлюсь на небо...

Це саме ті найцінніші моменти,
від кінчиків пальців до дна душі.
Це саме той голос серця,
який пише вечорами вірші,
і промовляє
в тобі.

Ти в мені...

Хто я без тебе, рідний?
Ця осінь тугою обмотана з ніг до голови.
Вечори яскравим полум'ям тліють,
а на душі хтось ніби теплий чай розлив.

Тут така відстань довжиною натягнутої струни
або ж телефонного дроту.
Хочу, щоб ти був поряд.
Тут, біля мене.
Розтинав цей світ на два виміри часу -
там, де ти є
і там, де тебе немає.
Щоб розуміти як сильно може битись серце...

Знаєш, а час все невпинно минає,
ким ми були колись і хто ми сьогодні?
Хто я без тебе, рідний,
якщо на душі розлитий чай охолоне?...

Те, про що говорить серце.

Не поспішай нікуди, не квапся.
На все свій час -
дихати, йти, падати, посміхатись,
зустрічати сонце.
Але буває, що так і прагнеш винайти машину часу,
щоб повертатись
до тих моментів, коли просто Щаслива(-ий),
і саме з великої літери...
Саме тоді, коли береш свої крила
і прагнеш до неба,
літати.
Це ніби, як корабель з міцними вітрилами
і впевнено наведеним курсом.
Повір, моя мила,
не завжди сумно
і не завжди "на сьомому небі від щастя",
вимальовуючи сум на зап'ястях...
Життя, як прогноз погоди -
одного дня тепло, а іншого
несамовито холодно.
У тобі мрії проносяться бурею,
а на вулицях настільки людно,
що немає куди сховатись.
Особливо, коли цього так прагнеш.
І навіть, якщо сам від себе втікаєш...
А потім знов повертаєшся,
бо немає куди
втікати.
Знаєш, не потрібно малювати
собі чорні ґрати
або ж рожеві окуляри.
Там ти не побачиш нічого нового,
окрім брехні самому собі
і розуміння того,
що надто багато втратив,
поки тікав кудись найдалі.
Розумієш, для серця не існує правил.
Ти ж всеодно чекатимеш на вокзалі того,
кого так довго чекав.
Поки час минав
по той бік твого шерстяного рукава.

Коли ти поряд.

Радий, що ти тут, біля мене.
Моє серце давно вже б'ється Н Е синхронно.
Відносно кроків, слів, чужих чи навіть власних історій,
воно б'ється сухо й монотонно.

Добре, що ти тут, навпроти
посміхаєшся, обіймаєш.
Знаєш, серцю важливий твій тендітний дотик,
коли інші не здатні загоїти столітні рани.

Я тут такий незграбний, кволий,
щодня одягаю маски "безмежного щастя",
щодня вдаю, що літаю вище неба.
І тільки тут, з тобою
я справжній.
Замерзлий, знесилений, з поламаними ребрами.

...Дякую, що ти зі мною, навіть, якщо далеко,
навіть, якщо за вікном кілометри
розтягнутого днями суму.
Знаєш, ця осінь
без тебе
нездатна
"бути".

Інший колір іншої осені.

Вона, немов чистий аркуш нової осені,
розлитої на застарілих відчуттях.
Хтось ночами про щастя просить,
а інший пунктиром обводить власне життя.

Тепер дедалі частіше душа тріщить по швах.
Але так як і раніше, вона на підвіконні
п'є зелений чай
з жасмином.
Так несамовито...
торкаючись поглядом неба.

Іноді серце зсередини виламує ребра,
і так карколомно викреслює із себе поета,
який щоночі здійснює втечу.
Від або до себе,
розчиняючись в порожнечі.
І слова... які мабуть, тонну важать
не стають легшими.

Я залишаюсь тут серцем.

Враження, ніби час розітнув тебе навпіл
яскраво-червоною лінією екватора.
Мовляв :
"У тебе тепер інші координати, інший часовий пояс.
І... Врешті решт, досить пасти задніх.
Зараз або ніколи".

Це ніби останній акорд тремтячого голосу
із тонни нав'язливих слів.
Сьогодні я ще можу бути слабкою і втомленою,
з літрами солоних морських хвиль
розлитих на лиці
не навмисне.

Там, усередині щось нестерпно тисне,
виривається наззовні.
У цьому мовчанні багато змісту,
і моє самотнє місто
залишається
с а м о т н і м ,
як і я.
Холодним.

Black and white.

Йди геть, зачини за собою двері і не повертайся.
Тут надто солодкі слова,
запалене почуттям серце швидко гасне.
І хоч я пам'ятатиму тебе завжди -
те, як ти посміхався, з якою інтонацією виливалась твоя душа...
Я не бажаю більше бачити,
як рветься тонка, зішморгана межа.
Між нами.
Нехай крізь відчинені навстіж вікна мою біль здує вітрами,
прокуреним кимось повітрям.
Нехай за один день повз пролетить кілька уламків часу
знищеного "щастя".
...Нехай не існує більше щонайменшого шансу повернутись назад.
Скоро знову прийде вересень, жовтень, листопад...
Скоро знову прийде ця осінь.
Така випадкова, навіяна, млосна...
Як невчасний спогад твого голосу
по той бік телефонного дроту.
Знаєш, від такого залишається не те, щоб незагоєна рана.
Від такого залишається незагоєний опік
і цинічний незламний погляд на те, у що так колись самовіддано вірив.
Мабуть, в щастя існує своя дата придатності і своя міра,
якій варто віддати належне і бути вірним,
покірним цьому титанічному світу.

Ти десь там. Я десь тут.

Ти - моя прекрасна одержимість,
така невтамована, розгублена, світла.
Сьогодні, мабуть, востаннє торкаюсь подумки твоїх скронь,
і посміхаюсь саме для тебе.
Час летить невтомно, надмірно,
просковзує крізь найменші шпаринки забрудненого світу.
Моя одержимість... Така своя, рідна,
ніби зародилась в мені століття тому
і вросла корінням...

Тут дати, відстані, години, координати - усе це таке манірне, жадібне,
я ледь встигаю тебе хоча б подумки обійняти,
запам'ятати твоє обличчя...
Щоб знову на тебе чекати.
Хоча, личило б негайно придбати квитки і приїхати,
щоб знову просто посміхнутись, заховатись у тебе за коміром.
Тихо.
Я не хочу більше боятись.
Я хочу завжди з тобою бути.

Попри В С Е.

Просто подякуй за усе, що було і є,
залиш на його душі свій тендітний дотик.
Він такий один на мільйон.
Просто подякуй і будь поряд.

Навіть, якщо боїшся...
Й навіть, якщо вкотре знов "не готова"...- відкинь сумнів.
...Він такий один на мільйон.
Він один такий з тобою, поряд.

Знаєш,
найголовніше - не втратити.
Те найдорожче, те найважливіше.
Я з тобою.
Я з тобою готова літати, йти, падати.
У цих рядках промовляє тиша.
Така своя, рідна, трохи інша.

Скуйовджує думки у клубок з нитками.
Ти лише за один кінець потягни,
і тоді душа розіллється між нами.
Серед цих кілометрів болю,
яким, нажаль, немає спокою.

Але попри усе це,
я волію бути з тобою.

Ти десь у серці.

Я залишаю тобі частинку себе,
й допоки уста розітруть слова в порох,
я буду.
Буду тут тихо поряд.
Коли світло в будинках згасне,
коли небо торкнеться твоїх скронь рукою...
На зігрітих сонцем дахах
я буду з тобою.
Телефонні дроти,
кілометри зношених доріг...
Мені бракує тебе
завжди.
Навіть, якщо ти біля сидиш.
Бо прийде час
і тобі доведеться йти...
Але ти мені теж залиш.
Можливість
бути
з
тобою,
хоча б в думках,
назавжди.

Важливо б у т и.

Все завжди значно простіше,
ніж спочатку здається.
Люди, обставини, втома...
І навіть той, хто на перший погляд "сильніший",
ладен рюмсати комусь в комір.

Ти, головне, ніколи не зупиняйся,
йди наперекір долі.
Цілком можливо
щастя ще й досі
чекає тебе за провулком.
Торкайся кінчиками пальців
чиєїсь найріднішої серцю душі.

І неважливо скільки пережито болю,
скільки зжованих слів застрягло у горлі.
Бо найважливіший той,
кого найбільше боїшся втратити.
Найважливіший той, з ким не існує інших.
Найнеобхідніший той, з ким ти насправді
живий і здатен мріяти.

(Пере-)Болить.

Це відчуття на подобі зламаних ребер

й нудотно-солодких у горлі слів.

Тепер, коли серце застрягло між землею і небом -
нічого не треба.
Не бажаю й того, щоб ти залишав по собі слід.
Досить йти вслід,
наздоганяти і повертатись.
Мені краще низький, але безпечний політ,
аніж високий, щоб пізніше боляче впасти.

Це сота спроба почати спочатку,
тисячна спроба, аби все змінити.
Та кожна з них - пастка,
тільки й лікуєш рани, щоб не боліло,
щоб не ламало зсередини
тебе справжню, тебе вільну.
Ось так несамовито, повільно.
Дещо цинічно.
Катастрофічно.

Не потрібно зайвого.

Любити завжди важче,
аніж просто "бути поряд".
Тим паче, якщо відстань, якщо кордони.
Я знову боюсь, що не готова...
І бракне сил починати спочатку.
Зраненому серцю не пришиєш латку.
Це один із тисячі можливих випадків -
я боюсь любити і водночас боюсь втратити.

Стихія абсурду.
Один бореться за щастя, другий складає руки.
Той боїться любити, а інший прагне просто бути.
Змінити б маршрути шляхів, які давно Богом забуті.
Мені немає протиотрути емоційному болю,
я здаюсь без бою,
залишаю свою волю на самоті серед холодного поля,
серед вітрів.
Я боюсь. Я не готова
бути з тобою.

На крок вперед / Ти - найцінніший.

Вона була щасливою.
Майже.
До цілковитого щастя їй бракувало лише його.
І байдуже на те, що люди кажуть,
байдуже наскільки призирливий їхній погляд.
Вона розчинялась у ньому,
акуратно поправляла загнутий комір
і обіймаючи,
затамувавши подих заплющувала очі.
Ще зовсім трохи,
і прийде осінь -
голодна, холодна й босоніж.
І з-поміж
втомлених днів і самотніх ночей,
вона пам'ятатиме його голос
і те, як він посміхається.
Найчастіше людям бракує саме тих,
хто прикипів до серця.
А їй завжди бракуватиме того,
хто восени повертається.
Листами.
Думками.
Віршами.
Бо він - найрідніший спогад,
вкарбований назавжди.
Саме той спогад, який пам'ятається.

Не став життя на "Replay".

Хороший мій, життя складається з кроків,
найчастіше - карколомних.
Багато моментів переломних.
Спочатку вони підносять до неба,
а потім чимдужче кидають на землю.
Напевно,
це своєрідний тест на міцність.
Розіб'єшся чи вцілієш?
Десь у кишені нишком
ховається сумнів,
шляхи перетнутих думок збиваються з колій.
Ти, мій хороший, наступний,
хто наважиться покинути цей перон.
Щоб не повертатись до минулих станцій,
які сняться щоночі й невпинно про себе нагадують.
Минуле не повертають,
і мабуть, це на краще,
що ніхто не винайшов машину часу.
Адже, навіщо зайва можливість зачинити серце на залізний засув
чи отримати добрячого ляпаса там, де болить?
Ти усе це, хороший, забудеш.
Усе, що гнітить,
усе, що колись мало свій початок.
Життя - це мить,
яка не повернеться з часом,
навіть після короткої паузи.

Три секунди до початку.

З часом я починаю все більш розуміти
яка вартість тих днів без тебе,
бачу неозброєним оком,
як сумує разом зі мною небо...
Як хвилюється місто,
як важко дихають сходжені нами вулиці.
Знаєш, я пам'ятаю усе до найменших дрібниць,
але ненавиджу коли мені серце від болю щемить,
і стискається так, ніби ще мить,
і воно лусне.
Кістки від холоду хруснуть.
Тут, насправді, без тебе
до нестерпності віє холодом,
проносяться шкірою табуни мурах.
...Я подекуди відчуваю нав'язливий страх,
виникають сотні безглуздих питань,
які з часом все-таки виїдають людину зсередини.
Іноді початок стає завершенням,
а завершення - стартом.
Тут важливо зрозуміти для себе
чи варто...
Головне, не починати життя із "завтра".

Не залишай - залишайся.

Ти мені найдорожчий.

Думки пульсують у скронях,
сум намотується на шию ще більш тугіше.
Та так, що сил вже немає щось казати.
Ти - моя мрія, мій вічний спогад,
мабуть, саме тому я не ладна з тобою порвати.

Ти мені найрідніший.

Небо ввечері крутиться білою ватою,
вимальовує кожен штрих твого часом збіднілого лиця.
Я готова з тобою просто мовчати,
я готова просто бути з тобою.
І навіть, якщо вже немає чого чекати -
ти мені єдиний і неповторний.

Просто будь... Будь назавжди зі мною.

Про найважливіше...

Хороший мій, життя не закінчується на тому місці,
де хтось тебе поранив.
Воно навпаки - починається там, де хтось тебе полюбив.
Адже, серцю не властиво запам'ятовувати погане,
воно пам'ятає лише тих, хто засіяв на нім квіти
і заліковував шрами
від минулих недбалих слідів,
холодних снігів
навіяних минулою зимою.

Я з тобою.

Хороший мій, час завжди за твоєю спиною -
слухає темп твого серцебиття.
Я хочу завжди відчувати як ти дихаєш,
бачити як посміхаєшся...
Знаєш, поруч з тобою я особливо жива,
схильна мріяти і бути слабкою.
Це саме те найдорожче відчуття -

Бути з тобою.

Відчуття сьогодні зайві.

Ніхто ж не заборонив тобі мріяти,
ніхто ж не казав,
що любов - це всього лиш відірваний шматок твого часу,
призначений для когось конкретно.
Якщо ж відданість перевіряється часом,
то, мабуть, варто бути більш ніж відвертим.

Зараз кожен відчуває себе невинною жертвою
одержимого серця
або ж власних спогадів навіяних минулим.
І ніхто не запитає як по той бік нутра живеться,
ніхто й не згадає як ти звешся,
поки не жбурнеш свою, так названу, любов щосили
і до болю.

Згодом ти станеш тим сірим натовпом,
таким несамовито кволим,
кидатимешся словами, годуватимеш обіцянками
тих, хто тобою приречений.
А любов стане всього лиш переоцінкою сил,
і лежатиме десь на поличках шафи
серед щоденно зношених речей.
Набридлих і постійних.

Ціна щастя.

Єдине чого їй бракувало - це його.
Того справжнього, неповторного, того найріднішого.
Серце збивалося з колій, змінювало рух,
як тільки-но їхні погляди перетинались.
Їй не потрібні були інші.
І навіть якщо він у всенькому світі для когось найгірший,
то для неї він завжди був найкращим.
Хоча ціна цієї любові велика,
і вартує їй тонни сил і терпіння,
та вона готова.
Готова, навіть якщо буде важко.
Головне, щоб разом.

Життя - це такі собі несподівані казуси,
ніколи не знаєш хто наступний напише на тебе кляузу.
Можливо ним будеш саме ти.
Іноді для любові не потрібні жодні фрази,
достатньо лише мовчанки.
Проте, якщо серце мовчить, то варто піти.
А по собі зачинити фіранки,
щоб часом назад не повернутись,
щоб не посилати думками листи,
не намагатись повернути Богом забуте відчуття.
Відчуття німої любові
запнутої на півслові.

Тебе тут мало.

Вона зіткана із тих неповторних сонячних зайчиків,
яких ти в дитинстві ловив на стінах, -
така тепла, зовсім не вибаглива, і не надто солодка.
Рахувала час не у хвилинах, а в кількості щастя,
і завжди залишалась собою.

Ніколи не носи всередині себе кілограми болю -
завжди винищуй те, що руйнує;
те, що залишає по собі синці.
Бо сильний той, хто протистоїть тому, що давно хвилює;
сильний той, хто поставить крапку в кінці.
І залишить минуле минулим.

Найчастіше сум ховається у душі,
у темних провулках совісті
й запиленого часом почуття.
Людям іноді забагато чиєїсь відсутності,
щоб їхньою присутністю залікувати сотні ран.

Щастя не буває минулим.

Кожен подих поруч - це ніби можливість відчути себе
особливо живою,
до мурашок по тілі, до пориву вітру, до невагомості.
Іноді про щастя доводиться лише мріяти,
щоб не зупинятися, не втрачати свідомості від нестачі чогось
або когось необхідного.

Тоді в шаленому темпі рахуєш дні, тижні, місяці...
Проте, натомість минають роки.
А ти все ще серцем самотній,
на руці - карколомний спогад
минулих необачних назустріч кроків.

...В результаті, ти одягаєш на себе байдужий спокій,
холодний погляд й проходиш повз.
Любов є з тими жорстока,
хто не вміє любити, хто живе у надії того,
що впаде дощ і усе це змиє.
...Те, що в серці прижилось,
 і залишилось єдиним, неповторним.

(За-)Надто.

Думки її, мов не застібнутий останній ґудзик
на краю акуратного коміра.
Такі зухвалі і дещо химерні.
Кажуть, таких як вона варто боятись, для них не існує міри
і краю світу.
Адже, правила життя не записують на папері.

Хтось зупиняється заклято на своїй зношеній манері,
і забуває про те, що він вміє любити.
Якою є на смак та любов, якій немає терміну придатності
і дати виготовлення?
Лише дивне відчуття у грудях, нестача повітря
в легенях і ненаситне питання : як можна так жити?

Іноді все це змушує відчувати себе розбитим,
падати на коліна і благати про допомогу,
неначе, це єдина можливість вижити на цій планеті.

Бережи у собі той неповторний спогад
із присмаком щастя і готовності до злету.
Це саме те відчуття бумерангу -
віддати себе не чекаючи нічого натомість.
Лише тоді щастя стане неочікувано приємним, раптовим.
Лише тоді ти відчуєш присмак тієї любові
рідного серцю сюжету.
Вільного піруету.

The Emergency.

Так шкода, що не можу вигадати собі кращого, ніж ти.
Готувати для нього каву, бігати на зустрічі
і просто - посміхатись.
Часом до нестерпності важко від тебе іти,
але важче щоразу подумки повертатись.

Ти завжди казав мені триматись,
не падати духом,
і неодмінно бути щасливою.
Варто лише зробити один, зовсім маленький рух,
аби здійснити те, що життєво важливо.

Можливо наші крила
не настільки сильні,
аби піднести до неба цілий світ...
Але якщо у жилах є сила любити,
то можна створити і свій.
Із зірок, Місяця і кількох орбіт.

Бери свої крила і йди вперед.

Спалюй мости, рви листи,
знищуй календарі, забувай дні.
Зачиняй за собою відчинені двері.
Нехай для минулого не буде щонайменших шансів
піти вслід за тобою.
Не озирайся.
Не намагайся повернути час.
Розумієш, те, що один раз погасло
не може стати таким як було.
Складай усе в долоню, і відпускай у небо.
Знаєш, життя - це єдина суцільна колія,
де немає станцій, щоб повернутись назад.
Навіть, якщо дуже треба.

Break your heart...

Торкайся клавіш моєї душі, неповторний маестро.
Нехай спогади полиються музикою і щезнуть.
Так, як щезають спалені мости і давні листи тим,
без кого зовсім недавно жити не міг.
А можливо ти просто не вмів відпускати кілограми болю,
що роками носив у своїх кишенях...
І завжди вірив. Вірив у долю;
в те, що вона повітрям живе у легенях.

Розумієш, любити - це йти попри терня,
долати відстань, руйнувати стіни.
Це вміння говорити мовчки жестами,
і врятувати те, що не встиг.
Іноді людям мало сказати "прости".
Воно ж бо не витре те, що болить,
те, що в'їлось у серце назавжди.
Не бійся зловити і вкарбувати у собі мить,
бійся сказати, що ти або хтось буде(-ш) поряд завжди.

Waiting for Love.

Ти повинна бути щаслива, бо поруч - він.
Саме в такі моменти найбільш розумієш
як сильно можна любити.
Не слідкуй за часом, не витинай поглядом вікна,
не млій
за тим, що час мине і все це розсіється вітром.

Якщо ця любов - міцний граніт,
то ніщо не завадить їй жити,
ніщо не змусить розчинитись в повітрі.
Ти лише стань світлом
серед сліпої темряви,
будь для нього рідним, теплим світом,
який не зникне, коли падатимуть комети,
і руйнуватимуть ізсередини
його.

Таки життя - невтомний вірш-паліндром,
здається, знаєш куди бігти,
куди далі ставити свій шах або ж мат.
А насправді, кожен крок має власний код.
І усе, що навколо - невичерпна гра,
яка не терпить розрад, безглуздих втрат
і вкарбованих не людей, не моментів,
а дат.

Будь вільним.

Так смачно відчувати, що ти зі мною,
моя маленька пташко.
Серцю необхідний своєрідний догляд,
особливо в моменти, коли важко.
Моя тендітна пташко, душа виливається наззовні,
і я з простягнутими руками біжу до тебе в обійми.
Бодай вони не на вагу золота,
але такі самовіддані, вірні...
Між нами великі відстані,
без правдивої єдиної істини,
яка б розривала ці кордони
на перетині сил жити далі і зведених судом.
Усе таке невідоме, навіть дещо чуже.
Тут намарно ховатись від втоми,
де кожен зустрічний перехожий ладен залізти тобі всередину.
Або ж бути до жаху байдужим, твердим.
Бути ніким.

Самотність властива тим, хто вміє бути самотнім.

Серце твоє, мов камінь, непробивне.
Совість вкрита товстим шаром пилу.
Можливо, ми собі нишком щастя вкрадем,
поки ще ніхто його не викрав?
Іноді любов звучить як вирок
невиліковної хвороби.
Тоді обведи своє серце лінією пунктиру,
нехай для ліричних почуттів більше не буде зайвої спроби.
Самотність властива тим,
хто вміє бути самотнім.
Для інших - хтиве боягузтво, виправдане кинутим
на призволяще у пащу незламного людства,
і самолюбства
чужого світу.

Believe...

Кожен її погляд - маленька історія,
загорнута в тверду палітурку сором'язливості.
До кінчиків пальців серце зводить дещо іронічний епілог.
Зізнайся, тобі знову бракне сміливості,
щоб торкнутись до неї.
Бодай, до її руки.

А поки,
пиши з неї картини,
цілуй очима і запрошуй до ресторану.
Можливо таки колись наважишся, і зустрінеш її словами
про те, що відчуваєш.
Лише не згадуй минулі рани.

Нехай це залишиться позаду і спокійно мине.
Ти, головне, нічого не обіцяй, не зарікайся,
читай пошепки її думки.
У сумлінному мовчанні зайві гучні фрази,
особливо, якщо є кому мовчати, і з ким.

Точка призначення фінішу.

Варто було лише зловити на собі його погляд,
який випалював її несамовиту мовчазливість.
Вона заради нього на все готова,
і якби була хоч якась можливість
втекти з ним на край світу, то неодмінно б це зробила,
хоч і часто кричала, злилась,
бо його майже не було поряд.

Він жив у ній як спогад
про те, що вона вміє так міцно любити,
що аж серце стискалось від того,
як вона його розуміла.
...Якби хтось відчув хоч на мить,
що живе всередині неї,
то мабуть, таки б зомлів.
...Скільки там перепалено мостів,
скільки всього пережито.
Лише нічне місто
чуло як важко вона дихає.
Як важко їй його любити.

Тут ти живий(-а).

Залишайся, - кинула вона йому вслід
перед тим, як він зачиняв за собою двері.
Від наших розлук мені нестерпно у грудях щемить,
пульсує в скронях, розбігаються думки на папері.

Твої затислі в кулаці ідеї, затерті совістю манери
розсіюються кімнатним повітрям,
як щойно погляд пронизить рідну, теплу атмосферу
із дотиком до кінчика душі і віри в себе.

Знаєш, наші слова один одному чужі,
краще послухати як серце б'ється.
Воно складає із уламків болю вітражі,
коли ти втрачений.
Але це лише здається...

Коли твій погляд знову сіпнеться,
і захочеш почати все спочатку,
то не поспішай зачиняти за собою ті двері,
за якими тебе завжди хтось чекає.

Все буде.

Знаєш, а це місто ніколи раніше не палало любов'ю,
і очі подорожніх як завжди - сухі і зациклені.
А я замість зеленого чаю у порцеляновій чашці, жила тобою.
Ніби схиблена...
Така теж, своєрідно зациклена.

Єдине, чим відрізнялась від натовпу -
це нестримним бажанням звідси втекти.
Якнайдалі.
Від звиклої самоти до своєї мети.
Навіть, якщо мої плани надто раптові й зухвалі.

Часом потрібно почати жити з нуля -
з перонів, вокзалів, валіз і клунків.
Розумієш, життя не дарує цілунків
тим, хто йому не віддасться.
Але залишить знак на твоєму зап'ясті :
"Я прийду неодмінно, коли ти повіриш.
P.S. Твоє Щастя."

Твоє "зараз" - чуже "потім"

Гадаєш буде як і колись?
- Самотні стіни, відверті думки
і той, кого найбільше любив.
Часом на те, щоб забути проходять роки,
але як і раніше - пам'ять не підводить.
Хтось себе навмисне голодом морить,
аби потім їсти чайними ложками небо.
А більшого й треба...
Тільки би бути з тим, кого любиш.

Повір, ти усе це забудеш.
- Любовні історії, короткі романи...
...відчуття, що шматками ламали душу.
Навіть спраглих серцем, іноді від любові нудить.
Всередині них (спустошених, зношених) існує інше життя.
Бодай, навіть розміром в піщинку...
І через мізерну щілинку їм видно цілісінький світ.
"До" і "від" або ж навпаки.
Він на відстані простягнутої руки - лише простягни.
І живи.

До тендітності міцна.

Вона тепер надто сильна, аби зронити сльозу,
надто вибаглива до життя і до любові манірна.
Всередині хтось ніби пожив, побув,
а потім з корінням вирвав.
Її справжню.

Іноді найважче поставити межу
між тим, що минуло і тим, що є зараз.
Найважче скинути з себе іржу,
що прилипла до серця і щоразу осадом залишалась.
На перший погляд солодкою оболонкою.

Її душа була тонкою
наче шифон
і легкою, ніби повітря.
Усмішка - одноманітний фон,
аби закрити середину.
Там, де боліло.

Тепер багато хто висмикує поглядом душу,
скидає проблеми на й без того важке небо.
А вона давно любити не змушена.
Закрита, завершена тема.

Витримане часом.

Все мине, нічого не вернеться.
Час зітре усе до дирки.
Коли відчуваєш болем своє серце -
відпускаєш мрії у відчинену, пошарпану кватирку.

Згодом відстань таки гляне тобі в очі,
й просякне поглядом усе твоє нутро.
Не буде так, як ти захочеш,
і знову сотні, тисячі разів зламаєш своє втомлене крило.

Повір, усе мине...проте, нічого не вернеться.
І не залишиться найменша крихта часу на столі.
Досить вже весні оцих депресій.
Чомусь до щастя залишаються ще декілька століть.

Коли мало часу на важливе.

Привіт, мила.
Ти знаєш, у моїх скронях застигають думки
і без тебе я зовсім не свій.
Твій погляд замотаний у сувій
із шовку.
Я тут потроху роблю кроки,
хоч долоні від страху змокли,
пишу тобі знесилений.
Наші вулиці, ніби із глини ліплені...
Слова прилипають до кожного, хто йде навпроти.
Цієї суботи, ввечері гратиме фортепіано.
Ти прийдеш?
Бо в цих сухих розмовах, душі залишаться непрочитаними.
Краще дивлячись в очі, чи не так?
...Мене знищує рак.
Не мав змоги написати.
Тут, мабуть, краще помовчати,
навіщо пусті слова?
Від них не легше.
Зараз дивлюсь тобі у вічі як вперше - завмерши.
Для нас залишається надто мало часу, щоб побути разом.
...Тут відразу забулись обірвані фрази, життєві накази...
"У нас мало часу" - прозвучало, як вирок.
І ці тисячі раніше згаданих думок
розчинились у повітрі.
Я йду від тебе тепер вільно, повільно відпускаючи.
Небо мене чекає.
Бувай.
Зникаю.