Відчувай. Дихай. Живи. Серцем.

Мій улюблений сонячний зайчик,
я щаслива навіть від того, що ти посміхаєшся,
кладеш вечорами у скриню думки і прокидаєшся
тут, поблизу мене, всього за кілька миль.
Якщо тобі не важко, хоч іноді згадуй про мене,
не проходь повз так холодно й бАйдуже, наче чужий серцю.
Ти ж бо для мене найкращий
серед усіх зірок, серед усіх світил.

Знаєш, усе, що тут навколо створює шум і пил - це ніщо
порівняно з тим,
ким є ти,
мій найдорожчий політ без крил,
адже, тут, на Землі,
любов - це найтонша межа між поверхнею навколишньої планети
і матерією космічних життів.

Тобі.

Найрідніший мій, 

усе, що пов'язане серцем 

не може зватись "випадковим", 

і ти не зможеш байдуже проходити повз, 

якщо відчуваєш не ззовні,

а ось тут, нутром.

Кожен вищезгаданий спогад - це безсмертний дотик до душі,

якщо ти все ще любиш, благаю, 

не залишайся осторонь,

я тебе потребую значно більше, аніж 

"завжди"...

Storm of feelings.

Не знаю чому і як, але ти в мені розстеляєш найвідвертішу бурю
і стишуєш будь-який надмірний вигук.
Це відчуття десь між звуками серцебиття і об'ємом повітря в легенях.
Повір, таке трапляється рідко,
ти - єдина квітка на моїй планеті.

Так іноді кортить вдаватися до найменших сентиментів,
писати рядки, не задумуючись над тим ким є "М И".
Мабуть, і не варто.
Адже й без цього достатньо недосказаних речень,
недоскладаних літер, яких здається, вже ніколи не скласти в одне "ЦІЛЕ".

Нехай моїм відчуттям не буде рими, гучних цитат і фраз,
коли поруч з тобою - я щаслива.
Знаєш, мені надто багато вартують довгі паузи,
особливо якщо любов ця вщент випробувана важким вантажем сумління,
розуму, меж і решти людських аргументів незважених мотивів.

Мовчання руйнує.

А ти все так і рвешся потрапити в пастку любові,
створити ілюзію щастя
і дихати димом вечірніх історій про те,
що щастя це було підступно крихким.

Знову ж навмисне чи то випадково, за покликом серця
відкриваєш долоні, заплющуєш очі,
забороняючи собі бути надто цинічним, різким,
хоча варто би було.

Натомість із цілковитою жменею спокою
чекаєш коли погасне червоне
і можна буде далі йти
без зайвого щему у грудях і болю.

Знаєш, коли життя дає ляпаса по одній щоці, -
не обов'язково підставляти другу.
Адже ніколи не знаєш як сильно в'їсться той карколомний слід,
коли у тобі існує дві сторони медалі -
віддано любити і не зуміти цю любов прийняти.

Почерк любові.

Промов хоча б єдине слово, в цій тиші я давно самій собі чужа.
Ти все ще залишаєшся єдиним світлом серед темряви,
у якій справжня тиша - німа.
Серед кімнати сіється попелом душа,
лови останні сонячні зайчики на своїх вустах.
Ніч прийде не скоро,
а ранкам властиво розчинятись з першим же ж дзвінком будильника.
Хочеш побачити життя по той бік товстого шару бруду на тілі -
приходь, слухатимемо кардіохвилі.

І допоки усе йде за планом або ж наперекір,
байдуже,
ти головне, не сердься, рідний.
Все так тому що, серце моє в цій любові безсиле,
а твоє приречено самотнє.
Найголовніше про що проситиму, -
бережи свої крила,
навіть, якщо слово "назавжди" таке вичерпно коротке.

Пісня ночі.

Відчуваєш як шалено б'ється серце,
навіть попри всі ті незліченні злами, які ми разом пережили?
Мені завжди до нестями кортіло сказати тобі значно більше,
аніж те, що я могла чи вміла.

Але знаєш, слова - це наймізерніша вираженість того,
від чого здатна душа щеміти,
подих запинатись,
а я... від тебе йти, але чомусь знову повертатись.

Так люблю до нестями вдихати твій запах,
носити у собі твою найтеплішу посмішку і мовчати,
мовчати,
просто з тобою мовчати.
Допоки весь світ тоне в безмірному шумі
і гаморі.
Допоки у цьому набитому синцями небі так багато яскравих спалахів.

Ні(-чия).

Знову відчиняєш комірку власної душі,
там давно вже холодно і пусто.

Пнешся зі шкіри, з усіх сил стараєшся поставити помітну крапку

на тому, що Б У Л О.

Можливо, ти все-таки станеш тим ідеалом, до якого рвешся 

і досягнеш всього, чого так хотів.

Проте, на самоті назавжди залишаються 

ті відчуття, від яких втекти так і не зміг.

Не запитуй у себе :"як жити далі?", не руйнуй свого серця,

не вбивай думками душу, якій дістався найдужчий удар.

Найчастіше ми повинні робити не те, чого хочемо, а те, що змушені,

навіть, якщо через це втрачаємо не тільки частинку себе, а й ціле життя.

Кресли чорним по білому правду,
не шкодуй емоцій, не приховуй сліз.
Моментами твердо нехтуй собою і дико кричи

від того, що всередині тебе глуха пустеля, а у кишенях - кістки.

Знаєш, а краще всього мовчи.
Нехай твоє серце розривається на друзки,
а шматками розбитих ілюзій, мов кометами,
нищи усе, що колись називалось "твоїм".
До того ж, це виключно витвір твоєї уяви,
цей жалюгідний дім створений "щастям", насправді - жменя піску,
а коли-небудь повинен був дмухнути вітер,
аби все розсипалось.
У тебе не повинно бути жалю.
Любов - це завжди крихка межа між тим "до" і "після" :
ким ти раніше був,
ким став,
ким залишився.

Що ж, тепер будь готовим палити мости,
манерно зривати календарні дні, особливо ті, які позначені червоним,
ті, які найважливіші,
аби все забути, аби стати іншим,
більше не тим, хто мовчки пише вірші.