Я залишаюсь тут серцем.

Враження, ніби час розітнув тебе навпіл
яскраво-червоною лінією екватора.
Мовляв :
"У тебе тепер інші координати, інший часовий пояс.
І... Врешті решт, досить пасти задніх.
Зараз або ніколи".

Це ніби останній акорд тремтячого голосу
із тонни нав'язливих слів.
Сьогодні я ще можу бути слабкою і втомленою,
з літрами солоних морських хвиль
розлитих на лиці
не навмисне.

Там, усередині щось нестерпно тисне,
виривається наззовні.
У цьому мовчанні багато змісту,
і моє самотнє місто
залишається
с а м о т н і м ,
як і я.
Холодним.

Black and white.

Йди геть, зачини за собою двері і не повертайся.
Тут надто солодкі слова,
запалене почуттям серце швидко гасне.
І хоч я пам'ятатиму тебе завжди -
те, як ти посміхався, з якою інтонацією виливалась твоя душа...
Я не бажаю більше бачити,
як рветься тонка, зішморгана межа.
Між нами.
Нехай крізь відчинені навстіж вікна мою біль здує вітрами,
прокуреним кимось повітрям.
Нехай за один день повз пролетить кілька уламків часу
знищеного "щастя".
...Нехай не існує більше щонайменшого шансу повернутись назад.
Скоро знову прийде вересень, жовтень, листопад...
Скоро знову прийде ця осінь.
Така випадкова, навіяна, млосна...
Як невчасний спогад твого голосу
по той бік телефонного дроту.
Знаєш, від такого залишається не те, щоб незагоєна рана.
Від такого залишається незагоєний опік
і цинічний незламний погляд на те, у що так колись самовіддано вірив.
Мабуть, в щастя існує своя дата придатності і своя міра,
якій варто віддати належне і бути вірним,
покірним цьому титанічному світу.

Ти десь там. Я десь тут.

Ти - моя прекрасна одержимість,
така невтамована, розгублена, світла.
Сьогодні, мабуть, востаннє торкаюсь подумки твоїх скронь,
і посміхаюсь саме для тебе.
Час летить невтомно, надмірно,
просковзує крізь найменші шпаринки забрудненого світу.
Моя одержимість... Така своя, рідна,
ніби зародилась в мені століття тому
і вросла корінням...

Тут дати, відстані, години, координати - усе це таке манірне, жадібне,
я ледь встигаю тебе хоча б подумки обійняти,
запам'ятати твоє обличчя...
Щоб знову на тебе чекати.
Хоча, личило б негайно придбати квитки і приїхати,
щоб знову просто посміхнутись, заховатись у тебе за коміром.
Тихо.
Я не хочу більше боятись.
Я хочу завжди з тобою бути.

Попри В С Е.

Просто подякуй за усе, що було і є,
залиш на його душі свій тендітний дотик.
Він такий один на мільйон.
Просто подякуй і будь поряд.

Навіть, якщо боїшся...
Й навіть, якщо вкотре знов "не готова"...- відкинь сумнів.
...Він такий один на мільйон.
Він один такий з тобою, поряд.

Знаєш,
найголовніше - не втратити.
Те найдорожче, те найважливіше.
Я з тобою.
Я з тобою готова літати, йти, падати.
У цих рядках промовляє тиша.
Така своя, рідна, трохи інша.

Скуйовджує думки у клубок з нитками.
Ти лише за один кінець потягни,
і тоді душа розіллється між нами.
Серед цих кілометрів болю,
яким, нажаль, немає спокою.

Але попри усе це,
я волію бути з тобою.

Ти десь у серці.

Я залишаю тобі частинку себе,
й допоки уста розітруть слова в порох,
я буду.
Буду тут тихо поряд.
Коли світло в будинках згасне,
коли небо торкнеться твоїх скронь рукою...
На зігрітих сонцем дахах
я буду з тобою.
Телефонні дроти,
кілометри зношених доріг...
Мені бракує тебе
завжди.
Навіть, якщо ти біля сидиш.
Бо прийде час
і тобі доведеться йти...
Але ти мені теж залиш.
Можливість
бути
з
тобою,
хоча б в думках,
назавжди.

Важливо б у т и.

Все завжди значно простіше,
ніж спочатку здається.
Люди, обставини, втома...
І навіть той, хто на перший погляд "сильніший",
ладен рюмсати комусь в комір.

Ти, головне, ніколи не зупиняйся,
йди наперекір долі.
Цілком можливо
щастя ще й досі
чекає тебе за провулком.
Торкайся кінчиками пальців
чиєїсь найріднішої серцю душі.

І неважливо скільки пережито болю,
скільки зжованих слів застрягло у горлі.
Бо найважливіший той,
кого найбільше боїшся втратити.
Найважливіший той, з ким не існує інших.
Найнеобхідніший той, з ким ти насправді
живий і здатен мріяти.

(Пере-)Болить.

Це відчуття на подобі зламаних ребер

й нудотно-солодких у горлі слів.

Тепер, коли серце застрягло між землею і небом -
нічого не треба.
Не бажаю й того, щоб ти залишав по собі слід.
Досить йти вслід,
наздоганяти і повертатись.
Мені краще низький, але безпечний політ,
аніж високий, щоб пізніше боляче впасти.

Це сота спроба почати спочатку,
тисячна спроба, аби все змінити.
Та кожна з них - пастка,
тільки й лікуєш рани, щоб не боліло,
щоб не ламало зсередини
тебе справжню, тебе вільну.
Ось так несамовито, повільно.
Дещо цинічно.
Катастрофічно.

Не потрібно зайвого.

Любити завжди важче,
аніж просто "бути поряд".
Тим паче, якщо відстань, якщо кордони.
Я знову боюсь, що не готова...
І бракне сил починати спочатку.
Зраненому серцю не пришиєш латку.
Це один із тисячі можливих випадків -
я боюсь любити і водночас боюсь втратити.

Стихія абсурду.
Один бореться за щастя, другий складає руки.
Той боїться любити, а інший прагне просто бути.
Змінити б маршрути шляхів, які давно Богом забуті.
Мені немає протиотрути емоційному болю,
я здаюсь без бою,
залишаю свою волю на самоті серед холодного поля,
серед вітрів.
Я боюсь. Я не готова
бути з тобою.

На крок вперед / Ти - найцінніший.

Вона була щасливою.
Майже.
До цілковитого щастя їй бракувало лише його.
І байдуже на те, що люди кажуть,
байдуже наскільки призирливий їхній погляд.
Вона розчинялась у ньому,
акуратно поправляла загнутий комір
і обіймаючи,
затамувавши подих заплющувала очі.
Ще зовсім трохи,
і прийде осінь -
голодна, холодна й босоніж.
І з-поміж
втомлених днів і самотніх ночей,
вона пам'ятатиме його голос
і те, як він посміхається.
Найчастіше людям бракує саме тих,
хто прикипів до серця.
А їй завжди бракуватиме того,
хто восени повертається.
Листами.
Думками.
Віршами.
Бо він - найрідніший спогад,
вкарбований назавжди.
Саме той спогад, який пам'ятається.

Не став життя на "Replay".

Хороший мій, життя складається з кроків,
найчастіше - карколомних.
Багато моментів переломних.
Спочатку вони підносять до неба,
а потім чимдужче кидають на землю.
Напевно,
це своєрідний тест на міцність.
Розіб'єшся чи вцілієш?
Десь у кишені нишком
ховається сумнів,
шляхи перетнутих думок збиваються з колій.
Ти, мій хороший, наступний,
хто наважиться покинути цей перон.
Щоб не повертатись до минулих станцій,
які сняться щоночі й невпинно про себе нагадують.
Минуле не повертають,
і мабуть, це на краще,
що ніхто не винайшов машину часу.
Адже, навіщо зайва можливість зачинити серце на залізний засув
чи отримати добрячого ляпаса там, де болить?
Ти усе це, хороший, забудеш.
Усе, що гнітить,
усе, що колись мало свій початок.
Життя - це мить,
яка не повернеться з часом,
навіть після короткої паузи.