Молитва.

Ти все як і раніше змушуєш моє серце посміхатись,
я більше не вдихаю дим, який сіє в мені осад.
Так добре. Так краще любити і просто наосліп
торкатися нитки,
що зв'язує тебе й мене.
Пробач, що так довго довелося чекати
допоки емоції стихнуть і залишуться лиш відчуття.

Знаєш, насправді увесь цей час думки сплітались клубками
в моїй голові,
без тебе доводилось більше виживати та менше жити.
Я так обожнюю, коли ти залишаєш на моїй душі свій
терпкий, найрідніший слід.
Це саме той момент, коли земля йде з-під ніг
і усе підкоряється небу.
Господи,
дозволь аби ця любов розливалась між "нами", за рамками пера і паперу.

By night...

Не розумію - навіщо ці слова чорним по білому?
Якби ж вони тільки йшли у твоє серце,
якби ж вони тільки були почуті.
Коли вкотре запитаєш себе про щастя,
то знай, - ці дороги пропалені, зношені, аж ніяк не забуті.

Завжди так кортіло дізнатись як це у тобі "бути",
як це, коли одна, бодай наймізерніша думка
може зародити цілий всесвіт?
Здається, моє серце складається з кількох букв,
яких не містить жоден мовний алфавіт.

Знаєш, на тебе завжди тиснутиме той карколомний гніт,
ти ж бо прагнув забути,
та забути не зміг.
Ти - мій найвідданіший крок до серця,
який всередині мовчки застиг.

Зникнути.

Що ми залишаємо по тому?
Згорток знесиленого виправданнями сумління і абсурдних пояснень того
як все-таки важко тримаючись разом,
як все-таки важко поряд?

А серце, натомість, готове приймати виклики долі,
відчайдушно боротись, відчувати у спину постріл.
І знову ж усе на що ми готові - це жбурляти в очі холодний погляд,
так наче ніколи не бачились,
так наче ніколи й не були знайомі.

Все ж на самоті залишається
втікати від власних почуттів та емоцій,
нестачі рідного і водночас такого чужого.
Чому власне, доводиться зрікатись, забороняти, ставати безпорадним циніком?,
в якого, здавалося б, за душею жодного центу, аби заплатити за власну байдужість,
невміння бачити, чути. За те, що так і не зумів зберегти,
чорт забирай, так і не зумів "бути".

silence in my voice.

Не мовчи, благаю, тільки не мовчи.
Цей сум, немов єдина, залишена часом касета - на replay.
Усе, що мені залишається - це щоночі ловити сни,
де ти
замість тисячі відповідей,
замість кількох пришитих до мене білими нитками ролей.

Я, на жаль чи на щастя,
не докінця знищила свої мільйонні "але" на аргументи любові,
не докінця готова бодай на щось без тебе.
Сподіваюсь, ти розумієш в яких словах тут пОмилка,
якщо серце одним лише поглядом
ладне рватись на волю.

...Зачиняй кватирку, в цій кімнаті холодно,
почуття перейняті протягом, який свище у наших душах.
Ти можеш усе забути, навпроти почуттів ставити прочерки,
бАйдуже сприймати будь-який щонайменший дотик,
але бодай на самоті не відмовляйся від власної правди і сліз,
які все частіше тиснутимуть між ребрами замість слів,
що закривають відчуття у мушлю
і руйнують твій надзвичайно особистий Світ.

Ritmo.

Напиши мені лист із кардіограмою власного серця,
я прагну бачити як воно б'ється,
я прагну відчути чим переймається
і від чого болить.

Знаєш, мені все частіше кортить
дивитись тобі у вічі,
бо уста - німі, коли всередині, значно глибше
солоні хвилі обмивають поранені крила,
а це значно сильніше тиші.

Чому, будучи так близько,
ми розливаємо душі по різних склянках?,
Все більше і більше ставимо крапок без жодних на те правил,
бо ж так розставлені рамки,
бо ж ми власнОруч одягаєм кайдани.

І у висновку всіх суперечень, кожен мовчки ковтне
жменю чийогось байдужого льоду.
Але любов - це подвиг, на який не кожен піде,
тим паче, якщо не відразу пообіцяють винагороду.