Точка призначення фінішу.

Варто було лише зловити на собі його погляд,
який випалював її несамовиту мовчазливість.
Вона заради нього на все готова,
і якби була хоч якась можливість
втекти з ним на край світу, то неодмінно б це зробила,
хоч і часто кричала, злилась,
бо його майже не було поряд.

Він жив у ній як спогад
про те, що вона вміє так міцно любити,
що аж серце стискалось від того,
як вона його розуміла.
...Якби хтось відчув хоч на мить,
що живе всередині неї,
то мабуть, таки б зомлів.
...Скільки там перепалено мостів,
скільки всього пережито.
Лише нічне місто
чуло як важко вона дихає.
Як важко їй його любити.

Тут ти живий(-а).

Залишайся, - кинула вона йому вслід
перед тим, як він зачиняв за собою двері.
Від наших розлук мені нестерпно у грудях щемить,
пульсує в скронях, розбігаються думки на папері.

Твої затислі в кулаці ідеї, затерті совістю манери
розсіюються кімнатним повітрям,
як щойно погляд пронизить рідну, теплу атмосферу
із дотиком до кінчика душі і віри в себе.

Знаєш, наші слова один одному чужі,
краще послухати як серце б'ється.
Воно складає із уламків болю вітражі,
коли ти втрачений.
Але це лише здається...

Коли твій погляд знову сіпнеться,
і захочеш почати все спочатку,
то не поспішай зачиняти за собою ті двері,
за якими тебе завжди хтось чекає.

Все буде.

Знаєш, а це місто ніколи раніше не палало любов'ю,
і очі подорожніх як завжди - сухі і зациклені.
А я замість зеленого чаю у порцеляновій чашці, жила тобою.
Ніби схиблена...
Така теж, своєрідно зациклена.

Єдине, чим відрізнялась від натовпу -
це нестримним бажанням звідси втекти.
Якнайдалі.
Від звиклої самоти до своєї мети.
Навіть, якщо мої плани надто раптові й зухвалі.

Часом потрібно почати жити з нуля -
з перонів, вокзалів, валіз і клунків.
Розумієш, життя не дарує цілунків
тим, хто йому не віддасться.
Але залишить знак на твоєму зап'ясті :
"Я прийду неодмінно, коли ти повіриш.
P.S. Твоє Щастя."

Твоє "зараз" - чуже "потім"

Гадаєш буде як і колись?
- Самотні стіни, відверті думки
і той, кого найбільше любив.
Часом на те, щоб забути проходять роки,
але як і раніше - пам'ять не підводить.
Хтось себе навмисне голодом морить,
аби потім їсти чайними ложками небо.
А більшого й треба...
Тільки би бути з тим, кого любиш.

Повір, ти усе це забудеш.
- Любовні історії, короткі романи...
...відчуття, що шматками ламали душу.
Навіть спраглих серцем, іноді від любові нудить.
Всередині них (спустошених, зношених) існує інше життя.
Бодай, навіть розміром в піщинку...
І через мізерну щілинку їм видно цілісінький світ.
"До" і "від" або ж навпаки.
Він на відстані простягнутої руки - лише простягни.
І живи.

До тендітності міцна.

Вона тепер надто сильна, аби зронити сльозу,
надто вибаглива до життя і до любові манірна.
Всередині хтось ніби пожив, побув,
а потім з корінням вирвав.
Її справжню.

Іноді найважче поставити межу
між тим, що минуло і тим, що є зараз.
Найважче скинути з себе іржу,
що прилипла до серця і щоразу осадом залишалась.
На перший погляд солодкою оболонкою.

Її душа була тонкою
наче шифон
і легкою, ніби повітря.
Усмішка - одноманітний фон,
аби закрити середину.
Там, де боліло.

Тепер багато хто висмикує поглядом душу,
скидає проблеми на й без того важке небо.
А вона давно любити не змушена.
Закрита, завершена тема.

Витримане часом.

Все мине, нічого не вернеться.
Час зітре усе до дирки.
Коли відчуваєш болем своє серце -
відпускаєш мрії у відчинену, пошарпану кватирку.

Згодом відстань таки гляне тобі в очі,
й просякне поглядом усе твоє нутро.
Не буде так, як ти захочеш,
і знову сотні, тисячі разів зламаєш своє втомлене крило.

Повір, усе мине...проте, нічого не вернеться.
І не залишиться найменша крихта часу на столі.
Досить вже весні оцих депресій.
Чомусь до щастя залишаються ще декілька століть.