Тіні

Руками до сонця, до неба, до хмар.
Маленькими кроками вище і вище.
Ось знов загорівся ліхтар,
тепер їх вже значно більше.

Кожного дня щось інше,
кожного дня все більше і більше.
Здається, що життя - такий собі раунд,
де переможе сильніший,
хоч на серці його біль - велика ніша.

Вже давно не віриш казкам, словам і рабам,
що шукають багатших і більших можливостей
стати кимось іншим.
І тільки у тиші,
тільки сам на сам, погляд вгору,
а поміж пальцями вітер свище.
Хто знав, що шлях до серця не так близько,
хто знав, що воно не під ребрами,
а значно глибше.

Хтось.

Хто ти, таємничий незнайомцю?
Проникаєш у тенета чистих відчуттів,
залишаєш післясмак чогось нового.
Я не знаю чи довіритись, чи ні, -
у висновку потону
серед ночі і серед снігів.

Хто ти, друже вірної самотності?
Однак, не в самоті знаходишся, -
серед думок й мінливих снів.
Хтозна що тобі сниться, хтозна чи взагалі ти спиш,
чомусь із пам'яті щось завжди вирвеш
таке, що гоїлось століття і віки.

Хто ти, людина чи істота?
Чи може птах, чи вітер, чи солоний пил?
Чому приходиш у найзорянішу мить,
коли навколо світ вже спить?
Пером по серцю кольором чорнил.

До Неба.

Знаєш, який би вирок не прозвучав, -
надія завжди присутня.
Хоча б тому що (піднеси погляд вгору),
Там тебе завжди чують.
Повір, завжди чують.
Бачать злети й падіння,
відчувають на власному тілі
силу емоцій і болю,
а на кінчиках пальців - крижаний холод.

Не заплющуй повіки, не кресли на стелі гранітним,
вдихай якнайбільше повітря, -
ж и в и.
Роса на твоїх віях розтане, як тільки сонце засвітить,
а далі...
далі розійдуться хмари, Господь поцілує всі рани
й загояться. Всі вони неодмінно загояться.

Серце встелиться квітами, травами.
Небо вдихатиме спокій,
мов після повені.
Моя рідна, це наймудріша можливість від Бога -
з любов'ю дивитись на тебе і чекати знову й знову.