Кордони мають межі.

Нехай, мої слова торкаються твого серця,
щоб я могла залатати твої рани.
Хтось додає туди перцю,
а хтось повинен лікувати.

Нехай, мої сльози не будуть надто солоними,
у очах й насправді можна втонути.
Я не вимірюватиму любов слів тоннами,
їх надто важко та й не варто на плечах тягнути.

Нехай, ми залишимось останнім ескізом
на маленькому шматку паперу.
Люди, подекуди, возять у інші міста свої серця у валізах,
і залишають у собі цю давно зашморгану манеру -
тікати від себе/ від світу/ від людей в іншу країну, місцевість, еру.

Нехай між нами буде тиша,
відстань - це всього лише дорожній пил.
Важливо що живе усередині, глибше,
що надає висот польоту й крил.

Хто ти?

Ти падатимеш і розбиватимеш до синців коліна,
твоє серце вкриватиметься мікропорізами.
І коли здасться, що Господь не чує твої моління, -
ти відчуєш, що твої крила тобою ж обрізані.

Ти житимеш на останньому подиху слова,
на останній любові і крику душі.
І виділиш, що ця твоя любов зовсім раптова.
Ти, вкотре, прив'язана до людей, які тобі зовсім чужі.

Ти напишеш останній рядок своєї прози життя,
і поглянеш за плечі.
Тоді зрозумієш, ти носила у собі сміття,
і не зуміла зберегти важливі речі.

...Ось-ось вже годинник зупиниться рівно опівночі,
невже, ти залишиш усе так як і є?
Іноді, відчуваєш - у тебе немає ближчих,
у тебе є лише ти одна, що по той бік серця мертвіє.

На краю зими...

Зима тут починається на зламі внутрішніх струн,
на розірваних серцях і кордонах близьких людей.
За коміром принишкло прискіпується сум,
і ховає у похмуре небо твоїх тисячі ідей.

Ми тут закінчуємось і розтинаємось ножицями
на багато гострих частинок.
Кожен ходить своїми вулицями,
але щоразу ми плутаємось одним і тим же ж шматком ниток.

Не розділяймо зиму на два полюси,
тримаймо її цілою. Разом.
Наші думки - зелені ліси,
сповнені повітря, любові і забуті часом.

Ми з тобою живемо за різними координатами,
по той бік дня і ночі.
У них єдине життя, поєднане спільними силуетами,
тож будьмо як і вони нерозлучними.

За рамками. І холодними ранками.

Я зовсім не можу мовчати,
мені необхідно говорити.
Я зовсім не можу пручатись,
але й, іноді, немає сили.

Мені потрібно бути вільним,
як той птах у небі...
Люди ходять по Землі повільно,
але так, ніби, треба...

Я зовсім не можу мовчати,
слова ж бо, вириваються наззовні.
Їх не потрібно у кишеню ховати,
вони, подекуди, відчуттями граційно наповнені.

Не мовчи і ти.
Говори.
Часом, важливо просто помовчати,
а часом, можна й кричати.
Світ створений, щоб побачити і пізнати,
а люди створені, щоб любити і відчувати.