Кордони мають межі.

Нехай, мої слова торкаються твого серця,
щоб я могла залатати твої рани.
Хтось додає туди перцю,
а хтось повинен лікувати.

Нехай, мої сльози не будуть надто солоними,
у очах й насправді можна втонути.
Я не вимірюватиму любов слів тоннами,
їх надто важко та й не варто на плечах тягнути.

Нехай, ми залишимось останнім ескізом
на маленькому шматку паперу.
Люди, подекуди, возять у інші міста свої серця у валізах,
і залишають у собі цю давно зашморгану манеру -
тікати від себе/ від світу/ від людей в іншу країну, місцевість, еру.

Нехай між нами буде тиша,
відстань - це всього лише дорожній пил.
Важливо що живе усередині, глибше,
що надає висот польоту й крил.

Хто ти?

Ти падатимеш і розбиватимеш до синців коліна,
твоє серце вкриватиметься мікропорізами.
І коли здасться, що Господь не чує твої моління, -
ти відчуєш, що твої крила тобою ж обрізані.

Ти житимеш на останньому подиху слова,
на останній любові і крику душі.
І виділиш, що ця твоя любов зовсім раптова.
Ти, вкотре, прив'язана до людей, які тобі зовсім чужі.

Ти напишеш останній рядок своєї прози життя,
і поглянеш за плечі.
Тоді зрозумієш, ти носила у собі сміття,
і не зуміла зберегти важливі речі.

...Ось-ось вже годинник зупиниться рівно опівночі,
невже, ти залишиш усе так як і є?
Іноді, відчуваєш - у тебе немає ближчих,
у тебе є лише ти одна, що по той бік серця мертвіє.

На краю зими...

Зима тут починається на зламі внутрішніх струн,
на розірваних серцях і кордонах близьких людей.
За коміром принишкло прискіпується сум,
і ховає у похмуре небо твоїх тисячі ідей.

Ми тут закінчуємось і розтинаємось ножицями
на багато гострих частинок.
Кожен ходить своїми вулицями,
але щоразу ми плутаємось одним і тим же ж шматком ниток.

Не розділяймо зиму на два полюси,
тримаймо її цілою. Разом.
Наші думки - зелені ліси,
сповнені повітря, любові і забуті часом.

Ми з тобою живемо за різними координатами,
по той бік дня і ночі.
У них єдине життя, поєднане спільними силуетами,
тож будьмо як і вони нерозлучними.

За рамками. І холодними ранками.

Я зовсім не можу мовчати,
мені необхідно говорити.
Я зовсім не можу пручатись,
але й, іноді, немає сили.

Мені потрібно бути вільним,
як той птах у небі...
Люди ходять по Землі повільно,
але так, ніби, треба...

Я зовсім не можу мовчати,
слова ж бо, вириваються наззовні.
Їх не потрібно у кишеню ховати,
вони, подекуди, відчуттями граційно наповнені.

Не мовчи і ти.
Говори.
Часом, важливо просто помовчати,
а часом, можна й кричати.
Світ створений, щоб побачити і пізнати,
а люди створені, щоб любити і відчувати.

На кінчиках вій.

Ще трішки і ти підеш від мене,
моя мила осінь.
І залишиш по собі лише застиглий слід.
На серці від цього нестерпно млосно,
але ти у мені надовго, а може й назавжди.

Візьми мою руку і побудьмо ще трішки разом,
вдихни у мене свою самовіддану любов.
Її мені надто мало,
але я вчусь берегти й ту, що подарував мені тобою Бог.

Залишся у мені, моя люба,
щоб зігрівати собою моє збідніле серце.
Ти стала мені більш ніж, ти стала мені "над" і "понад".
Щоб я відчула, ти - не згуба,
а та, яка навчила любити і пізнати : що таке любов із перцем?...

Покарана.

Хтось викидає когось із серця,
а дехто лише намірений викидати.
Насипано надто багато червоного перцю,-
рани просто не встигають заживати.
Ми викорінюємо когось із думок,
бо вважаємо : "досить! існують межі" .
Ховаєшся у найтемніший свій внутрішній куток,
щоб ніхто за тобою не стежив.
Щоб ніхто не бачив, як падає стеля,
як руйнуються мрії, як нищиться світ,
який ти недавно лише беріг у польоті.
Твоя совість - зісохла пустеля,
і жодної краплі води у роті.
І відтоді,
холоне серце,
ламаються крила, вкотре.
Я тебе пам'ятала у спокої принишклих власних інерцій,
а тепер буду звикати до обважнілого тембру голосу подорожніх...

Лікуйте тут своє серце.

Залиш мені осінь на кінчиках вій,
де стигнуть слова, тамуючи подих.
Де я знайду знову слід твій?
Тут же ж всюди люди ходять...

Залиш мені осінь
на аркушах паперу в нотатнику,
де ніколи ніхто не загляне.
На твоїй кухні знову вода закипить у чайнику,
і гортензія помалу зів'яне.

Залиш мені цю єдину осінь,
коли я воскресала сонцем на небі.
Ти не віддавай її нікому, заплети у мої довгі коси,
а я подарую тобі частинку при найменшій твоїй потребі.

Залиш мені...нашу осінь.

Жити чи вижити...?

Не потрібно зайвих реплік,
коли достатньо буде тиші.
Ти завжди за собою тягнеш відлік -
хвилини, години, дні, тижні...
І ці твої дозрілі вишні
осідають насиченим кольором на губах.
Не носи у собі засіяний страх - викорінюй.
І змінюй на краще,
бо люди на світі не такі вже й пропащі.
Їм у вранішню каву потрібно додати любові,
щоб зігріти серце...
Вони ж бо без неї до нестями кволі,
ніби, обділені найціннішим.
І, коли вони почують звук співтактних, сердечних терцій -
зрозуміють, що є важливішим...

...Жити маріонеткою
чи дослухатись власного голосу тієї вразливої тиші?...

Коли мрії надають польоту.

Це нестерпне відчуття дедалі частіше всотує тебе у буденність викидаючи з мрій, та ще й кричить : "Навіть не смій туди потикатись!"... .
Залишайся завжди вірним собі. Навіть, якщо все йтиме проти тебе..
Можна зневіритись, скласти руки( крила), кинути все до біса, а можна в останню мить підняти весь світ, літати і воскреснути тими ж мріями.
Так, важко порівнювати "мрії" і "реальність"... Ці речі несумісні. Їх поставиш поруч один біля одного, і може знищитись світ. Твій незалежний світ. І тоді, відчуватимеш себе пустою бляшанкою,каменем біля дороги, або ж, взагалі себе не відчуватимеш.
Не загортай себе у стислий рулон старого і зморщеного паперу... Ти цілковито живий і ненаситний питаннями, на які нестерпно хочеться віднайти відповідь.
Коли ми стаємо приреченими, зв`язаними, закинутими у темницю - ми дозволяємо себе вбити. Вбити все, що є у нас. Все, чим ми є і стали... Все, чого досягли і створили.

 Ти - маленький всесвіт, з мільярдами зірок, кількома планетами і безліччю вибухових комет. Ти - це світ. Що б не говорили, чим би тебе не знесилювали і як би не намагались зробити кволим... Твій всесвіт є твоїм світом, у якому все таке космічне, але й водночас знайоме і земне.

Ти той, хто здатний будувати, літати і мріяти. Ти - вільний.
І тут варто починати зі звершень. Головне, почати і йти вгору впевнено...

Коли осінь залишає після себе слід.

Залишайся у мене подихом на вустах,
який терпко припаде до слова.
Наші серця зношені у багатьох містах,
але істинно любимо ми в одному.

Залишайся у мене яскравим штрихом
на білому аркуші паперу,
який вп`ється у душу назавжди.
Ми залишаємо за спиною свої давно закладені манери,
і віддаємось комусь цілковито, як завжди.

Залишайся у мене сонцем в долонях,
яке даруватиме промені світла крізь темряву.
Думки засинають теплом у скронях,
я бачу в тобі одвічну потребу.

Залишайся у мене птахом в небі,
який завжди летітиме поряд.
А я залишусь любов`ю у тобі,
коли знову сіпнеться на межі падіння погляд.
©

Ти складаєшся з найменшого.

( Дарую вам ще частинку себе;)  )
Нанизуючи кожну бісерину - ти створюєш більше, ніж всесвіт. Ти створюєш себе. Прикрашаючи своє нутро чимось мізерним і, здавалося б, зовсім звиклим. Даючи волю кожній намистинці, - ти створюєш виріб.. .І тут можна навести гідний приклад того, що коли ти йдеш крок за кроком до певної мети, або ж просто йдеш - ти чиниш тисячі вчинків, які змінюють твій життєвий шлях, змінюють тебе, але таки скеровують до чогось кращого і особливішого. Ось такими рухами вперед - народжується диво. Ти даруєш це диво людям, і світ, наче стає кращим.
Робиш висновок, що життя - є суцільними намистинками, які складаються, створюючи якусь картину, прикрасу чи інший виріб. З такого найменшого складаєшся ти. І ти, цілковито ти - є творцем свого життя.
Даєш життя чомусь прекрасному - значить, зароджуєш зернятка краси у серці світу.
Кожна мізерність - створює щось більше. Кожна людина - створює світ. Кожне тепле серце - створює любов... .

Любов, не як річ. Любов, як життя.

Любити можна на повні легені,
з присмаком несамовитої терпкості.
Тримати своє серце у жмені,
і любити міцно, водночас з легкістю.
Ти просинаєшся - любиш,
засинаєш - любиш.
Навіть, спиш - любиш.
Не знаєш вже чим себе губиш,
коли мовчиш, переживаючи біль...
чи коли всередині себе проводиш бій.. .
Ти знову, ніби, собі чужий,
такий зовсім розгублений, зовсім не свій.
Любити можна навіть цілу вічність,
та ніхто не бачить в цьому логічність.
Хтось вважає любов, як кайдани,
для когось вона, мов примара.
А хтось тихо сидить у кутку і не дихає,
і слухає, як б`ється його серце,
немов морські хвилі.
©

Ти і тебе шматок.

Де ж твоє, це сьоме небо від щастя?
Скільки до нього летіти?
Скільки потрібно пережити?
Плакати і тремтіти.. .
Не край своє серце на частини,
воно малює по ночах акварельні картини.
Сутулить спину, як перехожий,
і прощає біль нанесений кожним.
Де ж твоє глибоке небо?
У якому можна втонути, і відчути, як тепло.
Де ж ти ховаєш свої осілі слова?
Ти кричав, що щасливий..
А далі? Вітер зніс тобі крила?
Де ж твої яскраві вогники у очах?
Щастя - не пісок, який сипеться крізь пальці,
якщо його вміють в собі берегти.
Воно не тканина на пяльцях,
яку можна зусібіч тягнути.
Збираєш докінця спокій в очах,
він в тобі танув і розливався.
Виписуєш свої почуття у кількох томах,
а у них, хтось, ніби, сховався.

Гармонія тебе і світу.

На твоїм серці мікропорізи,
малюють яскраві ескізи.
Натхненно складають життя з пазлів,
картина чимось вимальовується, а чимось, ніби, є невчасним.
Відчуваєш себе прив`язаним.
До обставин, до місяців, до людей... .
Не робися у цьому житті в`язнем,
ти повністю вільний, тому, будь ним.
І навіть, якщо все здається зв`язаним, зрізаним, давно сказаним, -
ти помиляєшся.
Тут все таке знищене, приховане, недосказане.. .
що ти просто повинен все це змінити.
Ти цілковито в змозі все що є тут кращим створити.
Починай негайно,
з найменших кроків.
Досягай більшого.
Життя - є правдивим уроком,
воно, певною мірою, є поєднанням смішного і грішного.
©

Нестереотипне.

Дотикаєшся поглядом його мереживних вій,
сповнена безмежних сподівань і надій.. .
Дотикаєшся його міцного зап`ястя,
і даєш собі відчути, що таке щастя.
Незнаєш з якого боку починається життя,
тут воно говорить про радість, а тут щось на подобі вовчого виття.
Іноді, не скажеш більше, ніж два слова,
а часом, взагалі зникає мова.
Виписуєш з серця усе, що наболіло,
усе, що втратилось, змарнілось, загнило.. .
Тут небо змінює горизонти,
накриваючи думки і гори.
Ззовні таке манірне, зморщене,
а всередині ліричне і зношене... .
Люди носять його у кишені,
а хтось у тому небі літає, і не шукає на планеті мішені.
©

Життя і його початок шириною в крок.

Коли починаєш з найменшого - досягаєш більшого.

І я теж з цього починала.. .З найменших штрихів, які перетворили моє незвичайне хоббі - в моє життя.. Як би дивно це не звучало, цим, справді, можна жити, дихати, можна до божевілля це любити.
Приємно відчувати любов і тепло того, хто вчить тебе чогось змалечку ; хто передає тобі все найцінніше, що у нього є. Бо, талант - це дуже цінно, це дар Божий. Коли ти разом з наставником, з мізерних кроків ідеш пліч-о-пліч, то, здається, що народжуєшся знову і вчишся літати.

Писанкарство - те, з чого почалась вся моя творчість, все моє натхненне життя, всі захоплення, всі злети і падіння. Те, з чого почалось буквально все.
Коли прийшовши на студію писанкарства ім. Тараса Городецького, тут у рідному Червонограді, зовсім ще малою, не розуміючи цього величезного писанкарського "всесвіту", не можна було й навіть уявити, що саме тут дізнаюсь : хто я насправді і з чого я створюватиму свій світ.
Взявши вперше писачок у руки, з`єднавши себе з цим мистецтвом, я лише тепер розумію, що не помилилась, обравши цей творчий шлях. І починаючи з цього, здавалося б, звичайного писачка, я пройшла своєрідну посвяту у писанкарське мистецтво. Я навчилась писати писанки і відчувати це життя, яке зароджувалось з кожною деталею написання писанки. І ці символічні слова Т.Шевченка :" Село на нашій Україні - неначе писанка село..." вкорінились у моєму серці з початків. Бо так є й насправді.
Ось тоді, десь через рік часу, я була одна з юних писанкарів у конкурсі "Таланти твої, Україно" . Спершу на міському етапі конкурсу, а отримавши несподівану нагороду першого місця, була й у Львові на обласному етапі, де теж отримала перше призове місце... . І тут, розумієш, що всі старання і прагнення більшого не марні, а особливо розумієш те, що ти у надійних і люблячих руках. А у них, ніщо не страшне.
Працюючи далі над собою, над вмінням володіти писанкарською справою, проходить ще час, протягом якого відбувається багато виставок, фестивалів і цікавих знайомств... і я знову у числі писанкарів-конкурсантів. Щераз прожити ці моменти - це дуже приємно. А коли й надалі досягаєш успіху, то вже знаєш, що в тобі є зародок цього розуміння прекрасного... .
На цей час, коли писанкарство процвітає, коли за підтримки багатьох людей, товариства "Прозерок", ініціатора і засновника Ю.М. Бурко(того самого наставника і учителя), створена світлиця ім. Тараса Городецького.
Плідно працюючи у студії, Юлія Миколаївна виховує дітей, не лише навчаючи писанкарства, а й даруючи любов і бачення краси у простому.. . А це зараз, дуже вартісно.

Твоє. Для тебе.

Відчуваєш, як повітря залягає у твої легені.. . Як шкіра вкривається мурашками. Ти відчуваєш.. .
А це значно більше, ніж марнослів*я.

Не лякайся.

Зізнайся собі, що бувають такі карколомні моменти, коли відчуваєш прірву. І незалежно від твого місцезнаходження.. . Ти просто її відчуваєш, і цього достатньо.
Прірва.. .Таке глибоке, безоднє слово. Так, справді, воно відлякує, змушує подумати про щось страшне і надзвичайно моторошне.. . Розтлумачувати це слово , гадаю, недоречно... .Адже, кожен відчуває його по-своєму. Хтось боїться там втонути, хтось біжить насліпо туди, а хтось стоїть на краю і дивиться їй у вічі. У її глибокі вічі... . Які приваблюють своєю незбагненністю. А ти кажеш собі : "Лишень не загубитись, лишень не втонути". І, коли тобі здається, що твоя самовпевненість перемагає.. Ти обертаєшся до тієї прірви спиною, і йдеш кудись найдалі... .Але відчуваєш, як хтось ніжно й загадково торкається твого плеча, і ти втрачаєшся. І вся твоя впевненість кудись зникає.. . Вона охоплює, заволодіває тобою. І, будучи в ній.. .Ти певною мірою розумієш, що це не так вже й страшно, що на дні тієї безкінечності заховані коштовності, які не кожному дано відшукати. Що ззовні, прірва- це велика, глибока чорна діра, від якої лише мурашки по шкірі, що там вже говорити про відчуття?.. . Але йдучи на самісіньке її дно, відкриваючи те дно глибше і глибше, розумієш, що це якийсь інший світ.. .І знаєш, він, немов, калейдоскоп виблискує різними кольорами, які так і манять пізнавати ту глибину прірви, більше і більше... .
Прірва.. .Це своєрідна тиша, спокій, в якому ти знаходиш відповіді на питання. Це місце, де можна побути сам на сам, і пізнати себе глибше... Навіть, можна пізнати колір своїх думок.
І ось тепер, ти робиш висновок, що не все є страшним, що ззовні лякає. Не бійся.. .Йди на цю глибину прірви. І ти зрозумієш значно більше, ніж тут описано.
Приємної і продуктивної тобі подорожі... . ;)

Щось зі себе.. .

Іноді,такими сонними ранками не хочеться зовсім прокидатись.. Хочеться ось так міцно-міцно загорнутись у ковдру і заховатись від усього... . Ця осінь є ,справді, особливою. Вона стільки принесла зі собою думок, роздумів, ідей, прагнень, любові, тепла, суму, застуд і захворілих людських сердець, які шукають ліки вже не перші осінні місяці. Ще можна поспостерігати, як сонце вечорами вкладається спати, як бігають діти під опадаючим жовтим листям, як у них блищать очі і які неймовірно красиві ці могутні крони дерев.. .І навіть, ці меланхолійні недосипання є зовсім не марними. Часом, вечорами можна зробити більше, ніж за цілий день. Наприклад, :
* молитва... те, що завжди допоможе розпізнати і розібрати свої відчуття по кісточках.. .те, що ніколи Бог не залишить без Своєї уваги. Він відчуває тебе, головне, молись щиро.
* прогулянка вечірнім містом.. .коли ти вдихаєш це повітря у самісінькі легені, то здається, що там проростає паростком щось незбагненне і глибоке.. .відчуваєш цілковитий спокій і можливість побути з вечором на самоті... збагнути його повністю.
* книга.. .почати(закінчити, продовжити) читати якусь затишну книгу, яка вже давненько стоїть у тебе на полиці, і чекає коли ти візьмеш її у свої руки, і прочитаєш її до самих ниток.
* гарячий чай і кава.. .тут можна багатецько експерементувати з цими теплими напоями, які зігріють тебе, даючи тобі приємні спогади, приголомшливі нові ідеї і чудовий запах.
* записи... .щодня ти можеш записувати свої думки, з любов*ю дарувати їх людям, намагаючись почути своє серце, яке тобі говорить про щось таємниче і загадкове.
* музика.. ..тут можна писати багато.. .але найголовніше,- ми завжди відчуваємо щось таке незвичне, коли слухаємо музику.. .мабуть, ми віднаходимо себе у рядках, у терціях, у звуку неї. А це говорить набагато більше, ніж про те, яка вона. Кожен відчуває і проживає її по-своєму. І відчуття ті в кожного індивідуальні.. .Особливі.
* слухати тишу.. .її можна слухати завжди, коли так хочеться почути відповіді на свої ненаситні мільярди питань.. .

Повір, милий мій друже, це всього лише 7 крихітних прикладів чим можна себе розрадити і зайняти вечорами. А скільки ще невідомі і приховані...? Отож, крокуй до цього впевнено. Шукай їх, віднаходь і здійснюй.. . Втілюй їх у реальність.. .Твоя осінь у твоїх руках, на твоїх губах, у твоєму серці.

Вслухайся у тишу.

Слова це не те, за чим ми б могли бігти... .Вони можуть вбити, можуть розрадити, а іноді, взагалі- люди розкидають їх на вітер. Що означає- вони не мають жодної вартісності.. .
Відчуття не завжди вимірюються в словах і кинутих услід репліках... Адже, навіть Господь промовляє до тебе у тиші. З цілковитим спокоєм Він дотикається до тебе, до твоєї душі. Він огортає тебе Своїм теплом.. .Саме так людина пізнає, що слова- це пусте. Важливо те, що відчуваєш ти всередині і без слів... .
Збагни це!.. Бо, часом, ми задумуємось над тим, як правильно сказати.. Але не звертаємо навіть увагу на те.. .що ми відчуваємо серцем .

Відчувай. Живи. Мрій. І, обов*язково- люби.

Життя і серце з пульсом в терцію.

Не залишай по собі пензлик з аквареллю,
якщо намалював вже те, що ти хотів.
Інколи, так люди бруднять білу стелю,
сумішшю думок і слів.

Згадай, як птахом ти летів,
навіть, якщо тобі ламали крила.
І з-поміж безлічі світів,
вони ж не створені із бруду й пилу.

Не залишай по собі чай розлитий,
ці плями осідають всередині серця.
Ти ж бо знаєш, як це бути вбитим,
неначе, зараз щось в тобі вірветься.
©

Який присмак у любові?... .♥

І в один момент розумієш, що світ руйнують слова. Що, можливо, сказане було не тим, що ти хотів донести; що ти просто не міг пояснити свої відчуття, бо таких слів ще не вигадали.. .
Задумуєшся над тим, що не все в цьому житті будується так, як цього ти б бажав. Але завжди є можливість і шанс все змінити на краще- лишень би цього захотіти. І ці безглуздо сказані слова, можна виправдати поглядом, усмішкою, теплим повідомленням, довгоочікуваною зустріччю.. .
Хтось каже, що цей світ врятує краса.. .Не заперечую. Але скажу, що цей світ врятує любов. Бо без неї, та краса нам буде ні до чого. Ми не зможемо полюбити і збагнути її наповну, всім серцем. Ми не зможемо взагалі любити... .
І ці думки приводять до висновку, що потрібно поспішати любити. Бо в цьому житті ми надто кволі, щоб витримати без любові все те, що нас руйнує. Ми надто безсилі перед любов*ю, щоб нехтувати нею... .


"Твоя любов солодша цукру,
без неї світ піде до дна.
Для неї життям ти ризикуєш,
бо ж всіх врятує лиш вона одна." © Політ без крил

Пункт призначення спокою серця.

Посміхаєшся від тих неймовірних спогадів, і знову, бажаєш повернутись до того місця, де вони починались.. .
Львів... Місто подій, місто життя, місто до божевілля прекрасної осені, місто, де здійснюються мрії і місто, в якому народжується щось незабутнє.
В такі моменти, починаєш цінувати те чудове, що ти переживаєш у цьому місті(-ці). І відчуваєш, як хворієш ним вже не рік, і навіть не два. Щоразу чекаєш часу, коли знову ходитимеш там, по матово-блискучій бруківці, по затишних вуличках.. .Знову будеш це все розглядати, неначе вперше, і вкотре закохуватись у кожен куточок.
З одного боку там чути шоколадом, з другого- запашною, щойно завареною кавою.. . А десь далі книгарня, в якій можна засісти не на одну годину.
І коли вже відчуваєш, що зовсім близько є той час, коли ти знову приїдеш сюди, знову проживеш цю мить, коли твоє серце битиметься в пришвидшеному темпі від любові до цього міста.. .І просто буде битись :
                                                            Від любові♥

Малюй і розмальовуй :)

І навіть, якщо світ втрачає свої барви,- ти можеш взяти фарбу, і додати їх ;)
Згадай про свої давненько закинуті акварельки, білий папір і пензлики.. .Вмістися собі там, де зручно і твори. Адже, в твоїх руках твоє життя, яке бажає бути яскравим, не дивлячись на прогноз погоди.. .
Малюй собі те,  що за вікном; те, як лежить твій кіт, квіти у вазі, сонце, яке дарує тепло, малюй людей і їхні серця.. .А ще, обов*язково посміхнись, і  тоді, все неодмінно вдасться ;)

Отож, твори і витворяй, бо від твоїх дій залежить твій малюнок ;)

Про те, що лежить на думці.

Комусь це здасться божевіллям, для когось це звикло, але прагнути до самотності- це крок до пізнання самого себе. Сидячи сам на сам, розмірковуєш над життям, і над правильністю своїх дій.. . Сумління дозволяє зануритись у самі глибини твого людського тунелю, де світло з*являється лише тоді, коли розумієш хто ти насправді.  Бо тільки тоді, ти можеш йти далі, коли є світло.
Ось так розмірковуючи над сьогоднішнім днем- багато чого починаєш розуміти.. .В яких людях ти помилявся, які питання й надалі залишались(-ються) під питанням, і що в тобі коїться... Замкнувшись у своїй тиші, можна сказати, що самотність- це єдине, що може розвантажити думки і зважити всі рішення після тривалого і важкого дня. В ній можна сказати собі те, що так боїшся сказати.. . І можна почути той голос, в якому так потребуєш, щоб знайти вірну відповідь на таке важке питання життя : Як вчинити правильно?
І тут вже приходить, хоч і не чітке, але розуміння того, що коли ти обдумуєш в самотності щось, то вже даруєш можливість народитись прозрінню навіть найважчим питанням і думкам.
Отже, не відкидай і не відкладай можливості збагнути те, що так турбує.. . Адже, самотність- це не куток для божевільних, а аналіз своїх вчинків, зваження рішень і  книга, в якій можеш відкрити себе невідомого для себе теперішнього... .

Тобі.

Збираєш крихтами свій сум, і роздмухуєш його у повітря.. .
Не забувай, моя мила, це вже другий місяць осені, який присниться тобі цієї ночі. Дерева вже зовсім пожовкли, під ногами сухе листя шелестить.. .Так говорить сьогодні тиша, в якій міститься так багато слів.
Вже збираєш свої думки докупи, і розумієш, як багато ти помилявся.. .Можливо, ця глибока і незбагненна тиша є виправданням тому, що осінь розсипається піском у тебе ж в руках?! Мила моя, не загуби свою осінь.. .Вона ж вплітає у твої коси запах кориці і меду, а ще дарує тобі свіжі, натхненні розлитим на горизонті сонцем віршовані рядки у книгах... .
Зрозумій, моя люба : ця осінь у твоїх руках, у тобі,- вона жива.

Хто ти сьогодні?

Варто лише заплющити очі, і відчуваєш, як наповнюються твої вуста всім тим, що було сьогодні сказано. Сидиш і переосмислюєш те, що було сказано тобі. І врешті решт, розумієш,життя- цілковита несподіванка, і зовсім незнаєш, з якого боку чекати букету квітів чи удару по голові.
Осінь сухим кашлем впивається в горло і здається,- ти починаєш задихатись нею. Думки руйнують свій (не-)спокій і замотуються у тебе ж на шиї... . Скільки вже житиме в тобі зношене і знівечене серце? Хтось кричить тобі услід- лікуй себе, лікуй своє серце чаєм з ромашкою. Бодай, згодом рани загояться. А тут же ж слова не мають змісту,коли відчуваєш те, що ніколи не скажеш і не поясниш вголос.
Сльози стають все дедалі солонішими, ранки сонними, шибки мокрими. Розумієш, що не все тут так просто, як здається на перший погляд; і життя не те, яким спочатку дає про себе знати.. .

"...Надто часто правда здається смішним,біль лагідним.
Хто ж тоді є насправді міцним, не таким кволим і в*ялим?"
© Політ без крил

Навіть,якщо важко -ніколи не падай духом, ніколи не переставай жити.. .з присмаком цукру на губах, навіть якщо нестерпно солоними є(були) твої сльози... . Ти лише злети птахом у небо, здійсни бажане, і відчуєш, як ти вже не просто торкаєшся ногами землі, а те, як ти здатен літати.

Крихкі слова.

Вслухаєшся в тишу аж до мурашок по тілі.. .Заварюєш собі чаю і міцно загортаєшся у плед, неначе в панцир, від всього світу. Ця тиша проникає аж до самих кісток, щоб ти врешті збагнув, що не все просто так в житті. Що життя не складається з "до" і "після", що воно не розділяється лінією екватора.
Ось так сидиш... Задумуєшся над тим, що справді для тебе важливе.. .Занотовуєш свої думки у записник свого серця і запиваєш це все чаєм.. . Відчуваєш себе слабким, розливаєшся у  помаранчевому світлі заходу сонця і так гаряче.. .Так гармонійно тепло всередині, що аж на повіках осідає кожен подих... .

Живи серцем. Подихом. Наповну.
Живи людиною. Завжди.
З любов*ю.

Про що кричить нутро.

Ти знову чуєш цей потрібний голос по той бік телефону, і щоразу затихаєш, щоб вслухатись у кожен його подих. Слова набувають нового змісту, а найтерпкіше-ти їх не слухаєш, ти їх вдихаєш, аж до душі. Застигає захід сонця у зіницях, біжиш чи летиш(незнаю як вже висловитись) ,щоб схопити цю затишну самотність, якій немає кінця і не буде краю. Щодня виписуєш, виписуєш, виписуєш це все.. .незнати де воно все береться, якими шляхами. Незнати чи воно має сенс, і чи воно має свій термін часу?.. .Проте, ти робиш те, що підказує тобі твоє серце.
Зараз, вкотре, складаєш докупи свої поламані крила, ховаєш їх в останню комірку і йдеш робити те, що наказано. Забуваєш про те, що раніше так хотів. Всі плани йдуть нанівець, а найголовніші -зустрічі з людьми, яких так довго чекаєш.. .Тоді ж ,здається, що тебе прив*язують кайданами до поневолення речами, які щодня вимагають твого часу.
І настає період, коли розумієш, що вже досить вимагати в неба дощу, читати те, до чого не лежить бажання, жити з байдужими людьми і забороняти собі все.. .
P.S. Часто ми робимо те, що нас зобов*язує. Та ми забуваємо про те, чого прагне наше серце. Варто дослухатися до глибини і чути про що говорить нам власне серце.
Необхідність присутності перевіряється відсутністю... .

Сидиш... .Споглядаєш як стікають краплі дощу по спітнілій шибці... Малюєш олівцем по білому папері, і здається, що починаєш жити знову. З так би сказати, чистого аркуша. Кожен штрих, кожен міліметр накресленого починається з найменших кроків, аж до вишуканого і цікавого витвору мистецтва. Можна з відчайдушним видихом запевнитись, що життя- неповторний калейдоскоп з міксу радості і болі, смутку і вибуху емоцій, з меланхолійної депресії до всплеску фантазії, із сліз до посмішки.. .До чого ж це все непередбачуване.
На кухні вже закипає чайник, ти як звично виймаєш з духовки улюблений пиріг і вдихаєш на повні груди цей запах...Тут пахне затишком, "свіжоспеченими" книгами, осінніми квітами і теплими шаликами.
Насолоджуйся, цього року це твоя осінь... .Вона особлива.

Роби врешті те, що необхідно♥.

І знову проходиш ці завчені вулички...Здавалося б, знаєш тут кожен куток, але йдучи  затуманеним ранком відчуваєш, що таки ти нічогісінько незнаєш про це місце. Вдихаєш це повітря знову і знову, таке враження, що йдеш за його потягом. Йдеш так, як підказує серце...Так сміливо вплітаєш мрії в довгі коси, і носиш їх в собі. Днями, тижнями, місяцями, роками. Волосся ж пропахло тим, що(кого) так хочеться зберегти. Сумління стигне в горняткові чаю з бергамотом, але водночас безцеремонно впивається тобі у шкіру шматками думок...Все таки щодня чекаєш того дзвінка, який для тебе на вагу золота, чекаєш поки прокинеться сонце, чекаєш можливості сходити у львівську улюблену книгарню, чекаєш зустрічі.. . Цього всього так самовіддано і нестерпно чекаєш.. .що аж розриваєшся зсередини.

Злишся на все. Від того, що розриваєшся чи чекаєш? Чи від того, що чекаєш і розриваєшся одразу?
А потрібно бігти, а не думати. Бігти до того, чого так прагнеш, чого чекаєш і відчуваєш, що нестримно до того тягне... .І збагнеш, що життя потрібно проживати, а не витрачати час намарно, постійно чогось чекаючи.Бо саме тут і зараз час РОБИТИ, час ПОМИЛЯТИСЬ, час ЗДІЙСНЮВАТИ МРІЇ, час РОЗВИВАТИСЬ, час КВІТНУТИ, час ЛЮБИТИ.
Настав твій, саме той час... .
P.S. Необхідність присутності перевіряється відсутністю.

Звичайне, але таке важливе.

Небо згущує хмари в думки і розвіює їх вуличним повітрям. Легені наповнені осіннім пилом, а всередині відбувається хтозна-що.
Яка ж на смак ця (не)самотність восени?
Пожовкле листя вже падає додолу, сум вкриває тебе з ніг до голови...Що це? Типова ностальгія чи таки осінь?
Коли споглядаєш з вікна на те, як змінюється манірна погода, як ходять люди, як коти гріються в сусідніх вікнах, то відчуваєш, що так бракує потрібного. До нестями потрібного. Від холоду вже починає зводити судоми, починають тремтіти руки... А лише уявити, як відчувається все це всередині...Люди зараз звикли від такого втікати. В інші міста, в ліси, в безглуздість. Але таки спокій не гармонізується з ідеєю втечі від себе. Тут переважає раціональність. Раціональність подвигів над своїм життям, раціональність самовдосконалення, раціональність любові. Дивна свідома любов по правилах, проти втечі від себе, хіба ні? Вона ж бо, аж ніяк несвідома.

Коли подих зупиняється в одному такті з тишею, то здається, що світ поділяється червоною лінією екватора на "до" і "після". Серце нестримно пришвидшує свій темп биття і ти замовкаєш, щоб почути ту глибину, в якій міститься значно більше, ніж просто-"життя". Час сипеться крізь пальці все дедалі частіше, не озираючись на минуле. Бо це й на краще.
Тут час діяти,щоб не загинути у темних провулках свого сумління, час забути все погане,а жити теперішнім і перейматись за майбутнє, здійснюючи те заповітне,що так прив*язалось думкою- змінити все на краще.
Зараз, коли ми живемо, слід зауважувати все, навіть наймізерніше.. .щоб не пропустити найважливішого... .
Нарешті, ці всі думки таки доходять до висновку : ми саме тут і зараз живемо, щоб потім згадати все прекрасне і чудове, все залишене позаду, все надбане і все нестерпно чудове, яке змінило нас. Змінило наше життя.