Про що ти мовчиш?

Взлетіти би птахом
до безкрайого неба,
розчинитись у хмарах,
припасти мріями до білої стелі.

Десь на краю твоя оселя,
наче пустеля, що виникла від нестачі води.
І ти знову підеш туди -
спраглий і кволий.

Від себе не вдасться втекти,
навіть, якщо прагнеш волі.
Твоє тепло зігріє півсвіту,
можливо й навіть більше.

Твоє серце - живі квіти,
воно пише вечорами вірші,
а зранку квітне.
Нікому непомітно.

Мовчати словами.

Ці застиглі у пам'яті вулиці,
запах дерев, пожовклого листя.
Осінь знову до мене вернулася,
щоправда в листи.
Граційно наповнений подих
завмер чорнилом на шматку паперу.
Повернутись у люті морози - справжнісінький подвиг,-
лише щоб у серці воскреснути.
Ти тут знову міцно притуляєш її до себе,
ніби вільно вкарбовуєш у забуту душу.
Залишаєш свій погляд на краю змарнілого неба,
і кудись знову бігти змушений.
Дороги, мости...Хвилини, години...
Ти завжди зможеш сюди прийти.
Між нами відстань і час ріками плинуть,
проте, ми повинні необхідність в собі берегти.