Світи.

Біжить медовим сяйвом по твоєму тілу промінь,

кладе на плечі тіні і мовчить.

Не смію вже підносити долоні, 

не смію навіть пошепки,
не те, щоб вголос, порушити цю мить.

Здається, так було завжди ;
ця вірність сонця і людини.
Шляхом прокладені сліди туди,
де світові не видно;
туди, де мимовільно не дійти.

Із мого серця гіллям руки проросли,
малюють на папері вільні рухи.
А я встигаю лиш їх словом відтворити і молити,
щоб вони були
і щоб було їх чути.

Бог, про Бога і до Бога

Він не лютував, не сердився, не злився,

ховав від люду біль і так вмів посміхнутись, 

що сонце прокидалося щасливим 

з голови до п'ят,

а ми до нього намагались дотягнутись.

У Нього в грудях більш, ніж всесвіт,

більш, ніж світ і все разом узяте.

Він не дивиться за часом, не рахує дати.

Цілує так, що світло проникає наскрізь

і нічого боятись. 

Бо де б я не була і що не було би зі мною, -
усе в Його руках.
Там серце зацвіте весною
і на півслові стану мовчазною.

Тіні

Руками до сонця, до неба, до хмар.
Маленькими кроками вище і вище.
Ось знов загорівся ліхтар,
тепер їх вже значно більше.

Кожного дня щось інше,
кожного дня все більше і більше.
Здається, що життя - такий собі раунд,
де переможе сильніший,
хоч на серці його біль - велика ніша.

Вже давно не віриш казкам, словам і рабам,
що шукають багатших і більших можливостей
стати кимось іншим.
І тільки у тиші,
тільки сам на сам, погляд вгору,
а поміж пальцями вітер свище.
Хто знав, що шлях до серця не так близько,
хто знав, що воно не під ребрами,
а значно глибше.

Хтось.

Хто ти, таємничий незнайомцю?
Проникаєш у тенета чистих відчуттів,
залишаєш післясмак чогось нового.
Я не знаю чи довіритись, чи ні, -
у висновку потону
серед ночі і серед снігів.

Хто ти, друже вірної самотності?
Однак, не в самоті знаходишся, -
серед думок й мінливих снів.
Хтозна що тобі сниться, хтозна чи взагалі ти спиш,
чомусь із пам'яті щось завжди вирвеш
таке, що гоїлось століття і віки.

Хто ти, людина чи істота?
Чи може птах, чи вітер, чи солоний пил?
Чому приходиш у найзорянішу мить,
коли навколо світ вже спить?
Пером по серцю кольором чорнил.

До Неба.

Знаєш, який би вирок не прозвучав, -
надія завжди присутня.
Хоча б тому що (піднеси погляд вгору),
Там тебе завжди чують.
Повір, завжди чують.
Бачать злети й падіння,
відчувають на власному тілі
силу емоцій і болю,
а на кінчиках пальців - крижаний холод.

Не заплющуй повіки, не кресли на стелі гранітним,
вдихай якнайбільше повітря, -
ж и в и.
Роса на твоїх віях розтане, як тільки сонце засвітить,
а далі...
далі розійдуться хмари, Господь поцілує всі рани
й загояться. Всі вони неодмінно загояться.

Серце встелиться квітами, травами.
Небо вдихатиме спокій,
мов після повені.
Моя рідна, це наймудріша можливість від Бога -
з любов'ю дивитись на тебе і чекати знову й знову.

Звуки темряви.

Бачиш, на долонях розтинаються меридіани,
лишень би уникнути болючого вістря і марнослівних оман.
Твоє серце - то дім, де я повертаючись, бачу світло у вікнах,
а з порогу пахне свіжозаварений чай.
Хто заборонив тобі мріяти, хто сказав,
що крила призначені тільки птахам?

Бо кожен акорд твій, маестро, - тендітний дотик на моїх плечах.
Суворий погляд, лаконічність слів,
марно тут найменший звук не пролунає,
хоч всередині той самісінький мотив.
Не знаю що стоїть за ним і що його на фініші чекає.

Торкайся мого серця, торкайся зболеної тиші,
бо тільки так народжується слово.
Чорнильне слово на папері й більш нічого, чуєш?
Більш нічого.
Воно на нім не випадково.

silently.

Часом можна і без слів, без зайвих фраз,
мов претендентів на твоє серце.
Як тільки світло погасне - вони щезнуть.
Ймовірно, все це вигадки, такі собі історії для когось,
лише, щоб тебе чули, лише, щоб слухали,
відчували твій простір.

А в тім, усіх ран не залікуєш,
це річ суб'єктивна і суперечна.
Можна мовчати, мовчати доречно :
без "ком", "апострофів", "крапок", окличних речень.
Без вибухів, внутрішньосвітніх катастроф і зречень.

"Без слів" - це завжди смачно,
ніхто не приречений
бути раптово залишеним чи може й зовсім не почутим.
Той, хто слухає мовчки - живе серцем,
а мовчки дістатися суті завжди якось легше.

Ray in heart

Тендітними пальцями по нитках душі,
кришталевим промінням крізь фіранки на тіло.
За прогнозом погоди - мало дощити,
а тут сонце помаранчево світить,
окреслює тінню людей у будинках,
цілує шию, на волоссі змінює відтінки
з темного на світле.

Ти йдеш до серця тихенько, навшпиньки,
ночами пишеш/читаєш книги,
і усе це лиш подумки, усе це лиш потайки,
короткий уривок,
щоб далі про головне.
Знаєш, це така собі передумова
про щось, що всередині,
про щось, що живе.

stained glass

Серце розстеляється квітами, травами,

хтось на землі тій та й щось посадив.

Торкнись до небесно-блакитних окраїн...

Холодний ґрунт поміж ребрами, пальцями...
Хтось на небі тому босоніж ходив.

Та чи бачиш те серце вже, ні, не червоне,

а ніжно-рожеве, терпке, мов вино із тендітних троянд.

Солоний присмак чорнильної ночі

і на папері чорним по білому

чотирирядковий ямб.

Малюй на вустах моїх темно-вишневим,

судинами хай пульсують зливи, дощі.

Хай віями-гілками пливе за вітрами, 

хай б'ється промінням 

в кольорові скляні вітражі.

More

Вигадаю собі щастя, радість і любов,
так ніби вони втрьох
щирі друзі за одним столом разОм зі мною,
розпиваємо учотирьох терпке вино
і всю оцю ілюзію,
що крутиться навколо одногО.

Наївна дівчинко, тобі лиш посміхнутися
і фантазія твоя породить
причин десь близько тонни,
щоб змусити серце дужче битися,
щоб змусити червоніти, запинатися, пильно дивитися
у його кремезну спИну.

І ти не залишиш своєму сумлінню жодного шансу,
щоб припинити це виверження емоцій, помислів і незграбних спроб
здаватись щасливою від єдиного погляду.
Це лиш іскра, потреба присутності,
тільки згораєш, тільки руйнуєшся.
І все це, щоб народитися знов.

|roses on your heart|

на серці твоїм невимовно вишневі троянди,
тремтять пелюстками, ховають росу.
залишись хоч на мить, не за горами травень,
я так мрію побачити щирість й красу, що розквітатиме
і за цим мій розквітатиме сум.

від єдиного погляду венами йтиме струм,
пульсуватиме болем і голосним мовчанням.
як же мені доторкнутись до твоїх струн,
як же мені тебе обійняти,
якщо між рядками лине свій чужорідний рух,
а від безлічі слів втрачений слух.

просто там більше не має правди,
і люди там різні, і різний там час.
але я так люблю
на серці твоїм невимовно вишневі троянди,
що від любові цієї розквітає мій дух.

Silence of words

Знаєш як назвати ті слова,
що розлітаються друзками?
Чи як мовчати так, щоб ті слова були почуті?
Заплющуй очі, вчись літати так, щоб це було відчутно.
Щоб небо змінювало колір, і дим щоб віявся над домом.
Щоб нескоримо долі
ти підносив серце у долонях, мовби компас, та ішов за ним.
Знаєш, люди іноді, такі нікчемно босі й голі,
коли вважають, що без нього, що самі знайдуть те істини лице.

Дехто скаже: філософія любові - найбільш за все
намарне і пусте,
а сам шукає порятунку в ночі, коли думки - то зграя птахів,
які все крутяться і крутяться довкола.
І ти так хочеш, щоб до ран прикласти подорожник і усе мине...
Господь придумав дещо краще :
якщо вже борешся за те, щоб "бути",
то ось тобі у руки...ні, не шабля і не меч.
Ось тобі усередину серце,
а людині серце не для слів, війни чи втеч.

gaze inside

Знову будуєш мости, всупереч всьому.
Акцентуєш, радше, на сказаному слові,

аніж на власній сміливості.

Крізь твою гранітну тілобудову 

час від часу проростає жест твердої ніжності.

Так, це суперечність, абстракція власного "я".

Банальна можливість віддати віршам про серце все своє життя,
ховати ті слова по шухлядах, потайки спалювати,
щоб знову розгорнути кілька аркушів паперу
і далі писати, писати, писати, допоки вистачить сил та серцебиття.

Але суть далеко не в тім.
Я ніколи би не дозволила комусь поносити у собі моє серце,
бодай навіть кілька днів.
Бо це жменя недосказаних, зболілих від(по-)чуттів;
це жменя спогадів, речень, слів, що важать значно більше тонни.
А коли носиш у собі щось важке - то не завжди є добре.

Girl Paradise.

Одного разу вона проникне у твою голову
і не даватиме звичайного, людського спокою.
Ти вдаватимешся до ментальностей, втрачатимеш мову,
і все навколо ставатиме загадковими знаками, думки - зайвими,
а вцілому - літатимеш, не будеш боятися болю.

Вона впинатиметься тобі прямісінько в шию,
дихатиме так легко, ніби пір'їнка.
А згодом впаде тремтливим дотиком на вуста.
Здається, вона тебе до себе міцно пришила.
Її правда щира й оголена,
така ж як і твоя душа.

Тому, тут нІчого сахАтись,
хіба лишень її погляду :
воно проростає корінням
в самісіньке дно твого серця.
Бачиш, як ти вже відчинив хвіртку, а вона зайшла?
- Читає викарбуване на її тілі твоє ім'я і чомусь таємничо сміється.

Любов - ось вона, така складна і проста.
Ти усе життя писатимеш з неї формули, стверджуватимеш її єство.
Але ж ніхто не сказав, що за це тобі дадуть нагороду,
якщо звісно, станеш з нею на ваш спільний горизонт.

A small step

Огортаєш серце подихом вітру,
проникаєш у спогад і линуть дощі.
Холодні дощі після снігу.
Так пахне земля, що спустошує душу
і від голосу твого залишається відгомін :
"прости, що мовчу, але змушений".

Торкаюсь руки, наче воском покритої,
хай тепло це залишиться слідом.
Знаю, знаю, мій найрідніший,
що я - маленький відбиток
на серці твоєму, який виливається світлом.

І навіть, якщо моє слово не вартує жодного цента,
у цьому мовчанні я буду тишею.
Я буду мовчати, пам'ятати як дихаєш,
руйнуватиму кожен кордон забутого часом.

Так зветься моя любов до тебе,
і не має за неї святіше.
Так чутно як б'ється, все сильніше й сильніше,
і не існує для неї нездоланих кілометрів.
Лиш кілька кроків - від землі до просторого неба.

Fire in you.

Запалюй всередині тисячі вогнів,
вони не згаснуть, знай, лиш завдяки тобі.
Малюй на очах свої горизонти,
не втрачай моменту, дій!
Коли хтось пручається власній долі - йому чомусь більше щастить,
хоча каміння у спину
все ж летить.

Тисни на клавіші власних судин,
заграй мелодію серця.
Бийся, бийся, бо ж там - цілий світ,
він проникає у душу,
хоча більше мовчить і мало за ким женеться.

Не шукай монет, купюр, щоб заплатити за любов.
Цю квітку в серці носить тільки той, хто не боїться терня.
І все ж так, іноді, замало молитов,
аби залікувати рани, які болять так нестерпно.

Light

Торкаєшся моєї душі, мов істинний скульптор,
зводиш паралелі окреслених меж нанівець.
Так, ніби вона - многогранна фігура,
і кожен штрих - твій довершений світу протест.

Крізь пальці проходять нитки струму,
ось бачиш,
десь таки сіпнеться погляд і болить.
Прискіпливо зіниці розширюють зум,
щосили, щосерця, зникаючи вмить.

І ти, ніби впалюєш в серце енергію,
пишеш графітом на моєму лиці.
Усередині мовби палають яскраві портрети,
а ти собі мовчки гориш серед них.

Follow your heart.

Спалюєш моє серце до тла,
розтинаєш простір на "до" і "після".
Ти зі мною - коли холодна земля,
я з тобою - коли всередину впинається вістря.

А в цілому це - мовчазна розмова, мертве море ілюзій
і сотні можливостей бути кимось іншим.
Пульс починає битись дедалі сильніше:
це мабуть через погоду, а можливо
через відстань.

Мої відчуття перетинають до тебе безліч кордонів,
підходять завжди з того боку, де найдужче болить.
Проїхати тобі назустріч певну кількість кілометрів
на єдиному подиху,
щоб потім мріяти про тебе щомиті.

The red thread.

Серце твоє - цілий світ,
лиш тільки не припиняй дихати.
Думки не складаються римами,
а відтворюють хаосний дим,
що в'ється цілеспрямованим шлейфом.

Стрілка показує кудись "туди",
а я чомусь припиняю дивитись, заплющую очі.
Бо саме навпомацки шлях не здається таким страшним,
щоправда, синці на тілі розташовуються
самостійними материками.

...Що заваджає тобі заспокоїтись?
Крізь груди чутно шалений ритм без жодних розділових знаків.
Життя стелиться, мов якийсь лабіринт,
що наказує йти та мовчати.

Але ні. Все не так як здається.
Кожен крок, ніби власний штрих,
буває строкатий та карколомний,
але усе ще тримаєш в руках власне серце як незламний щит.
А боротьба триває й триватиме - ЦЕ мабуть найелементарніша філософія.

Cuore / notte.

- Що там принишкло за твоєю спиною?

Так, мовби боїться криги, боїться холоду,

цілує плечі, відтворює кожен зроблений тобою крок.

Тінь, що відбивається з серця, 

зафарбована кольором в ніч,

серед якої блукаєш, мов втрачений або загублений лицар.

Здається, я бачу, як ти тремтиш...

Біль загартовує, чистить до блиску шліфовану сталь,

вже більше мовчиш, бо ж кожне слово - удар.

І чим довше, у відповідь, цілишся,
тим більша ймовірність того,

що ти програв.

Чомусь правда частіше палає червоним, 

випалює кожен сантиметр душі,

забинтованої та залитої чаєм з ромашки.

Навколо кажуть : "час минає - минає все",

а насправді, час минає і минаєш ти,
якби не було добре... якби не було важко.

H E A R T

Що мені іще додати до цієї жмені вічності та суму, 

який простягся шлейфом думки?
Ні, він не сіє на моєму серці сумнів,

не дражнить душу, тільки таємничо манить.

Цей сум із присмаком льодяників та чаю з м'яти...

Я начебто не піддаюся, але мов те мале дитя, -

обожнюю солодке, 

навіть якщо іноді гірчить.

Бо ж для любові 

єдиний спогад чого вартий, навіть якщо у серці затремтить -
він злегка туманить і п'янить...

Знаєш, серед цього шквалу пульсу та емоцій

десь за кулісами ховається життя.

Частіше в помислах звучить трагічна істина, вимальовується муза,

а на вустах - словесний дотик правди і буття. 

.Piece. .Of. .Love.

Це два самотні кораблі,
які то потопають, а то виринають.
Давні рани ще чомусь живі
на серці й на спині.
Вони шукають собі кару.
Жаліються, що така карма :
жити навсібіч душею.

Серце навпіл - як одна дорога.
Немає солі солонішої, ніж море,
що розливається у ріки,
розтікається річками крізь повіки й далі по щоках.
Залишається єдиний шлях, він мовби компас,
мовби звістка із Небес :
іти за серцем.
Іти так, щоб сам Господь збагнув цю філософію любові :
я задля того, щоб уникнути твоєї болі
розітну всю мапу світу,
зроблю м'якшими ті камені граніту, які впинатимуться в тебе.
І все наперекір, і все наперекір...

Зупиниться годинник рівно опІв - ночі.
Мабуть, це кінцева точка :
я утікав і знову повертався;
я падав й вкотре підіймався;
я відрікався від любові
і ще раз у ній переконався.

Пообіцяти собі щастя.

Вимушеність моїх дій вносить власні корективи
і знаєш, це в трильйон раз краще, ніж твої сухі слова.
Цікаво, скільки вистачить ще сили,
щоб ледь не щодня
посилати в космос цілу тонну мрій і стільки ж сподівань?

З часом таки набридає цей вантаж пустих зусиль,
у цьому світі вартісно цінують дії,
а не лиш відносно вигідну взаємодію
паперу, ручки і прожитого моменту,
який, мов втомлений і зношений хамелеон,
відтворює хоча б якісь перипетії для ознак життя.

...Час дає можливість зрозуміти :
те, чим ми хворіємо - не епідемія, не карма,
це не наслідок буття.
Лише людське бажання чимось/кимось жити
так самовіддано, без вороття.