Три секунди до початку.

З часом я починаю все більш розуміти
яка вартість тих днів без тебе,
бачу неозброєним оком,
як сумує разом зі мною небо...
Як хвилюється місто,
як важко дихають сходжені нами вулиці.
Знаєш, я пам'ятаю усе до найменших дрібниць,
але ненавиджу коли мені серце від болю щемить,
і стискається так, ніби ще мить,
і воно лусне.
Кістки від холоду хруснуть.
Тут, насправді, без тебе
до нестерпності віє холодом,
проносяться шкірою табуни мурах.
...Я подекуди відчуваю нав'язливий страх,
виникають сотні безглуздих питань,
які з часом все-таки виїдають людину зсередини.
Іноді початок стає завершенням,
а завершення - стартом.
Тут важливо зрозуміти для себе
чи варто...
Головне, не починати життя із "завтра".

Не залишай - залишайся.

Ти мені найдорожчий.

Думки пульсують у скронях,
сум намотується на шию ще більш тугіше.
Та так, що сил вже немає щось казати.
Ти - моя мрія, мій вічний спогад,
мабуть, саме тому я не ладна з тобою порвати.

Ти мені найрідніший.

Небо ввечері крутиться білою ватою,
вимальовує кожен штрих твого часом збіднілого лиця.
Я готова з тобою просто мовчати,
я готова просто бути з тобою.
І навіть, якщо вже немає чого чекати -
ти мені єдиний і неповторний.

Просто будь... Будь назавжди зі мною.

Про найважливіше...

Хороший мій, життя не закінчується на тому місці,
де хтось тебе поранив.
Воно навпаки - починається там, де хтось тебе полюбив.
Адже, серцю не властиво запам'ятовувати погане,
воно пам'ятає лише тих, хто засіяв на нім квіти
і заліковував шрами
від минулих недбалих слідів,
холодних снігів
навіяних минулою зимою.

Я з тобою.

Хороший мій, час завжди за твоєю спиною -
слухає темп твого серцебиття.
Я хочу завжди відчувати як ти дихаєш,
бачити як посміхаєшся...
Знаєш, поруч з тобою я особливо жива,
схильна мріяти і бути слабкою.
Це саме те найдорожче відчуття -

Бути з тобою.

Відчуття сьогодні зайві.

Ніхто ж не заборонив тобі мріяти,
ніхто ж не казав,
що любов - це всього лиш відірваний шматок твого часу,
призначений для когось конкретно.
Якщо ж відданість перевіряється часом,
то, мабуть, варто бути більш ніж відвертим.

Зараз кожен відчуває себе невинною жертвою
одержимого серця
або ж власних спогадів навіяних минулим.
І ніхто не запитає як по той бік нутра живеться,
ніхто й не згадає як ти звешся,
поки не жбурнеш свою, так названу, любов щосили
і до болю.

Згодом ти станеш тим сірим натовпом,
таким несамовито кволим,
кидатимешся словами, годуватимеш обіцянками
тих, хто тобою приречений.
А любов стане всього лиш переоцінкою сил,
і лежатиме десь на поличках шафи
серед щоденно зношених речей.
Набридлих і постійних.

Ціна щастя.

Єдине чого їй бракувало - це його.
Того справжнього, неповторного, того найріднішого.
Серце збивалося з колій, змінювало рух,
як тільки-но їхні погляди перетинались.
Їй не потрібні були інші.
І навіть якщо він у всенькому світі для когось найгірший,
то для неї він завжди був найкращим.
Хоча ціна цієї любові велика,
і вартує їй тонни сил і терпіння,
та вона готова.
Готова, навіть якщо буде важко.
Головне, щоб разом.

Життя - це такі собі несподівані казуси,
ніколи не знаєш хто наступний напише на тебе кляузу.
Можливо ним будеш саме ти.
Іноді для любові не потрібні жодні фрази,
достатньо лише мовчанки.
Проте, якщо серце мовчить, то варто піти.
А по собі зачинити фіранки,
щоб часом назад не повернутись,
щоб не посилати думками листи,
не намагатись повернути Богом забуте відчуття.
Відчуття німої любові
запнутої на півслові.

Тебе тут мало.

Вона зіткана із тих неповторних сонячних зайчиків,
яких ти в дитинстві ловив на стінах, -
така тепла, зовсім не вибаглива, і не надто солодка.
Рахувала час не у хвилинах, а в кількості щастя,
і завжди залишалась собою.

Ніколи не носи всередині себе кілограми болю -
завжди винищуй те, що руйнує;
те, що залишає по собі синці.
Бо сильний той, хто протистоїть тому, що давно хвилює;
сильний той, хто поставить крапку в кінці.
І залишить минуле минулим.

Найчастіше сум ховається у душі,
у темних провулках совісті
й запиленого часом почуття.
Людям іноді забагато чиєїсь відсутності,
щоб їхньою присутністю залікувати сотні ран.

Щастя не буває минулим.

Кожен подих поруч - це ніби можливість відчути себе
особливо живою,
до мурашок по тілі, до пориву вітру, до невагомості.
Іноді про щастя доводиться лише мріяти,
щоб не зупинятися, не втрачати свідомості від нестачі чогось
або когось необхідного.

Тоді в шаленому темпі рахуєш дні, тижні, місяці...
Проте, натомість минають роки.
А ти все ще серцем самотній,
на руці - карколомний спогад
минулих необачних назустріч кроків.

...В результаті, ти одягаєш на себе байдужий спокій,
холодний погляд й проходиш повз.
Любов є з тими жорстока,
хто не вміє любити, хто живе у надії того,
що впаде дощ і усе це змиє.
...Те, що в серці прижилось,
 і залишилось єдиним, неповторним.

(За-)Надто.

Думки її, мов не застібнутий останній ґудзик
на краю акуратного коміра.
Такі зухвалі і дещо химерні.
Кажуть, таких як вона варто боятись, для них не існує міри
і краю світу.
Адже, правила життя не записують на папері.

Хтось зупиняється заклято на своїй зношеній манері,
і забуває про те, що він вміє любити.
Якою є на смак та любов, якій немає терміну придатності
і дати виготовлення?
Лише дивне відчуття у грудях, нестача повітря
в легенях і ненаситне питання : як можна так жити?

Іноді все це змушує відчувати себе розбитим,
падати на коліна і благати про допомогу,
неначе, це єдина можливість вижити на цій планеті.

Бережи у собі той неповторний спогад
із присмаком щастя і готовності до злету.
Це саме те відчуття бумерангу -
віддати себе не чекаючи нічого натомість.
Лише тоді щастя стане неочікувано приємним, раптовим.
Лише тоді ти відчуєш присмак тієї любові
рідного серцю сюжету.
Вільного піруету.

The Emergency.

Так шкода, що не можу вигадати собі кращого, ніж ти.
Готувати для нього каву, бігати на зустрічі
і просто - посміхатись.
Часом до нестерпності важко від тебе іти,
але важче щоразу подумки повертатись.

Ти завжди казав мені триматись,
не падати духом,
і неодмінно бути щасливою.
Варто лише зробити один, зовсім маленький рух,
аби здійснити те, що життєво важливо.

Можливо наші крила
не настільки сильні,
аби піднести до неба цілий світ...
Але якщо у жилах є сила любити,
то можна створити і свій.
Із зірок, Місяця і кількох орбіт.

Бери свої крила і йди вперед.

Спалюй мости, рви листи,
знищуй календарі, забувай дні.
Зачиняй за собою відчинені двері.
Нехай для минулого не буде щонайменших шансів
піти вслід за тобою.
Не озирайся.
Не намагайся повернути час.
Розумієш, те, що один раз погасло
не може стати таким як було.
Складай усе в долоню, і відпускай у небо.
Знаєш, життя - це єдина суцільна колія,
де немає станцій, щоб повернутись назад.
Навіть, якщо дуже треба.

Break your heart...

Торкайся клавіш моєї душі, неповторний маестро.
Нехай спогади полиються музикою і щезнуть.
Так, як щезають спалені мости і давні листи тим,
без кого зовсім недавно жити не міг.
А можливо ти просто не вмів відпускати кілограми болю,
що роками носив у своїх кишенях...
І завжди вірив. Вірив у долю;
в те, що вона повітрям живе у легенях.

Розумієш, любити - це йти попри терня,
долати відстань, руйнувати стіни.
Це вміння говорити мовчки жестами,
і врятувати те, що не встиг.
Іноді людям мало сказати "прости".
Воно ж бо не витре те, що болить,
те, що в'їлось у серце назавжди.
Не бійся зловити і вкарбувати у собі мить,
бійся сказати, що ти або хтось буде(-ш) поряд завжди.

Waiting for Love.

Ти повинна бути щаслива, бо поруч - він.
Саме в такі моменти найбільш розумієш
як сильно можна любити.
Не слідкуй за часом, не витинай поглядом вікна,
не млій
за тим, що час мине і все це розсіється вітром.

Якщо ця любов - міцний граніт,
то ніщо не завадить їй жити,
ніщо не змусить розчинитись в повітрі.
Ти лише стань світлом
серед сліпої темряви,
будь для нього рідним, теплим світом,
який не зникне, коли падатимуть комети,
і руйнуватимуть ізсередини
його.

Таки життя - невтомний вірш-паліндром,
здається, знаєш куди бігти,
куди далі ставити свій шах або ж мат.
А насправді, кожен крок має власний код.
І усе, що навколо - невичерпна гра,
яка не терпить розрад, безглуздих втрат
і вкарбованих не людей, не моментів,
а дат.

Будь вільним.

Так смачно відчувати, що ти зі мною,
моя маленька пташко.
Серцю необхідний своєрідний догляд,
особливо в моменти, коли важко.
Моя тендітна пташко, душа виливається наззовні,
і я з простягнутими руками біжу до тебе в обійми.
Бодай вони не на вагу золота,
але такі самовіддані, вірні...
Між нами великі відстані,
без правдивої єдиної істини,
яка б розривала ці кордони
на перетині сил жити далі і зведених судом.
Усе таке невідоме, навіть дещо чуже.
Тут намарно ховатись від втоми,
де кожен зустрічний перехожий ладен залізти тобі всередину.
Або ж бути до жаху байдужим, твердим.
Бути ніким.

Самотність властива тим, хто вміє бути самотнім.

Серце твоє, мов камінь, непробивне.
Совість вкрита товстим шаром пилу.
Можливо, ми собі нишком щастя вкрадем,
поки ще ніхто його не викрав?
Іноді любов звучить як вирок
невиліковної хвороби.
Тоді обведи своє серце лінією пунктиру,
нехай для ліричних почуттів більше не буде зайвої спроби.
Самотність властива тим,
хто вміє бути самотнім.
Для інших - хтиве боягузтво, виправдане кинутим
на призволяще у пащу незламного людства,
і самолюбства
чужого світу.

Believe...

Кожен її погляд - маленька історія,
загорнута в тверду палітурку сором'язливості.
До кінчиків пальців серце зводить дещо іронічний епілог.
Зізнайся, тобі знову бракне сміливості,
щоб торкнутись до неї.
Бодай, до її руки.

А поки,
пиши з неї картини,
цілуй очима і запрошуй до ресторану.
Можливо таки колись наважишся, і зустрінеш її словами
про те, що відчуваєш.
Лише не згадуй минулі рани.

Нехай це залишиться позаду і спокійно мине.
Ти, головне, нічого не обіцяй, не зарікайся,
читай пошепки її думки.
У сумлінному мовчанні зайві гучні фрази,
особливо, якщо є кому мовчати, і з ким.