Про те, що лежить на думці.

Комусь це здасться божевіллям, для когось це звикло, але прагнути до самотності- це крок до пізнання самого себе. Сидячи сам на сам, розмірковуєш над життям, і над правильністю своїх дій.. . Сумління дозволяє зануритись у самі глибини твого людського тунелю, де світло з*являється лише тоді, коли розумієш хто ти насправді.  Бо тільки тоді, ти можеш йти далі, коли є світло.
Ось так розмірковуючи над сьогоднішнім днем- багато чого починаєш розуміти.. .В яких людях ти помилявся, які питання й надалі залишались(-ються) під питанням, і що в тобі коїться... Замкнувшись у своїй тиші, можна сказати, що самотність- це єдине, що може розвантажити думки і зважити всі рішення після тривалого і важкого дня. В ній можна сказати собі те, що так боїшся сказати.. . І можна почути той голос, в якому так потребуєш, щоб знайти вірну відповідь на таке важке питання життя : Як вчинити правильно?
І тут вже приходить, хоч і не чітке, але розуміння того, що коли ти обдумуєш в самотності щось, то вже даруєш можливість народитись прозрінню навіть найважчим питанням і думкам.
Отже, не відкидай і не відкладай можливості збагнути те, що так турбує.. . Адже, самотність- це не куток для божевільних, а аналіз своїх вчинків, зваження рішень і  книга, в якій можеш відкрити себе невідомого для себе теперішнього... .

Тобі.

Збираєш крихтами свій сум, і роздмухуєш його у повітря.. .
Не забувай, моя мила, це вже другий місяць осені, який присниться тобі цієї ночі. Дерева вже зовсім пожовкли, під ногами сухе листя шелестить.. .Так говорить сьогодні тиша, в якій міститься так багато слів.
Вже збираєш свої думки докупи, і розумієш, як багато ти помилявся.. .Можливо, ця глибока і незбагненна тиша є виправданням тому, що осінь розсипається піском у тебе ж в руках?! Мила моя, не загуби свою осінь.. .Вона ж вплітає у твої коси запах кориці і меду, а ще дарує тобі свіжі, натхненні розлитим на горизонті сонцем віршовані рядки у книгах... .
Зрозумій, моя люба : ця осінь у твоїх руках, у тобі,- вона жива.

Хто ти сьогодні?

Варто лише заплющити очі, і відчуваєш, як наповнюються твої вуста всім тим, що було сьогодні сказано. Сидиш і переосмислюєш те, що було сказано тобі. І врешті решт, розумієш,життя- цілковита несподіванка, і зовсім незнаєш, з якого боку чекати букету квітів чи удару по голові.
Осінь сухим кашлем впивається в горло і здається,- ти починаєш задихатись нею. Думки руйнують свій (не-)спокій і замотуються у тебе ж на шиї... . Скільки вже житиме в тобі зношене і знівечене серце? Хтось кричить тобі услід- лікуй себе, лікуй своє серце чаєм з ромашкою. Бодай, згодом рани загояться. А тут же ж слова не мають змісту,коли відчуваєш те, що ніколи не скажеш і не поясниш вголос.
Сльози стають все дедалі солонішими, ранки сонними, шибки мокрими. Розумієш, що не все тут так просто, як здається на перший погляд; і життя не те, яким спочатку дає про себе знати.. .

"...Надто часто правда здається смішним,біль лагідним.
Хто ж тоді є насправді міцним, не таким кволим і в*ялим?"
© Політ без крил

Навіть,якщо важко -ніколи не падай духом, ніколи не переставай жити.. .з присмаком цукру на губах, навіть якщо нестерпно солоними є(були) твої сльози... . Ти лише злети птахом у небо, здійсни бажане, і відчуєш, як ти вже не просто торкаєшся ногами землі, а те, як ти здатен літати.

Крихкі слова.

Вслухаєшся в тишу аж до мурашок по тілі.. .Заварюєш собі чаю і міцно загортаєшся у плед, неначе в панцир, від всього світу. Ця тиша проникає аж до самих кісток, щоб ти врешті збагнув, що не все просто так в житті. Що життя не складається з "до" і "після", що воно не розділяється лінією екватора.
Ось так сидиш... Задумуєшся над тим, що справді для тебе важливе.. .Занотовуєш свої думки у записник свого серця і запиваєш це все чаєм.. . Відчуваєш себе слабким, розливаєшся у  помаранчевому світлі заходу сонця і так гаряче.. .Так гармонійно тепло всередині, що аж на повіках осідає кожен подих... .

Живи серцем. Подихом. Наповну.
Живи людиною. Завжди.
З любов*ю.

Про що кричить нутро.

Ти знову чуєш цей потрібний голос по той бік телефону, і щоразу затихаєш, щоб вслухатись у кожен його подих. Слова набувають нового змісту, а найтерпкіше-ти їх не слухаєш, ти їх вдихаєш, аж до душі. Застигає захід сонця у зіницях, біжиш чи летиш(незнаю як вже висловитись) ,щоб схопити цю затишну самотність, якій немає кінця і не буде краю. Щодня виписуєш, виписуєш, виписуєш це все.. .незнати де воно все береться, якими шляхами. Незнати чи воно має сенс, і чи воно має свій термін часу?.. .Проте, ти робиш те, що підказує тобі твоє серце.
Зараз, вкотре, складаєш докупи свої поламані крила, ховаєш їх в останню комірку і йдеш робити те, що наказано. Забуваєш про те, що раніше так хотів. Всі плани йдуть нанівець, а найголовніші -зустрічі з людьми, яких так довго чекаєш.. .Тоді ж ,здається, що тебе прив*язують кайданами до поневолення речами, які щодня вимагають твого часу.
І настає період, коли розумієш, що вже досить вимагати в неба дощу, читати те, до чого не лежить бажання, жити з байдужими людьми і забороняти собі все.. .
P.S. Часто ми робимо те, що нас зобов*язує. Та ми забуваємо про те, чого прагне наше серце. Варто дослухатися до глибини і чути про що говорить нам власне серце.
Необхідність присутності перевіряється відсутністю... .

Сидиш... .Споглядаєш як стікають краплі дощу по спітнілій шибці... Малюєш олівцем по білому папері, і здається, що починаєш жити знову. З так би сказати, чистого аркуша. Кожен штрих, кожен міліметр накресленого починається з найменших кроків, аж до вишуканого і цікавого витвору мистецтва. Можна з відчайдушним видихом запевнитись, що життя- неповторний калейдоскоп з міксу радості і болі, смутку і вибуху емоцій, з меланхолійної депресії до всплеску фантазії, із сліз до посмішки.. .До чого ж це все непередбачуване.
На кухні вже закипає чайник, ти як звично виймаєш з духовки улюблений пиріг і вдихаєш на повні груди цей запах...Тут пахне затишком, "свіжоспеченими" книгами, осінніми квітами і теплими шаликами.
Насолоджуйся, цього року це твоя осінь... .Вона особлива.

Роби врешті те, що необхідно♥.

І знову проходиш ці завчені вулички...Здавалося б, знаєш тут кожен куток, але йдучи  затуманеним ранком відчуваєш, що таки ти нічогісінько незнаєш про це місце. Вдихаєш це повітря знову і знову, таке враження, що йдеш за його потягом. Йдеш так, як підказує серце...Так сміливо вплітаєш мрії в довгі коси, і носиш їх в собі. Днями, тижнями, місяцями, роками. Волосся ж пропахло тим, що(кого) так хочеться зберегти. Сумління стигне в горняткові чаю з бергамотом, але водночас безцеремонно впивається тобі у шкіру шматками думок...Все таки щодня чекаєш того дзвінка, який для тебе на вагу золота, чекаєш поки прокинеться сонце, чекаєш можливості сходити у львівську улюблену книгарню, чекаєш зустрічі.. . Цього всього так самовіддано і нестерпно чекаєш.. .що аж розриваєшся зсередини.

Злишся на все. Від того, що розриваєшся чи чекаєш? Чи від того, що чекаєш і розриваєшся одразу?
А потрібно бігти, а не думати. Бігти до того, чого так прагнеш, чого чекаєш і відчуваєш, що нестримно до того тягне... .І збагнеш, що життя потрібно проживати, а не витрачати час намарно, постійно чогось чекаючи.Бо саме тут і зараз час РОБИТИ, час ПОМИЛЯТИСЬ, час ЗДІЙСНЮВАТИ МРІЇ, час РОЗВИВАТИСЬ, час КВІТНУТИ, час ЛЮБИТИ.
Настав твій, саме той час... .
P.S. Необхідність присутності перевіряється відсутністю.

Звичайне, але таке важливе.

Небо згущує хмари в думки і розвіює їх вуличним повітрям. Легені наповнені осіннім пилом, а всередині відбувається хтозна-що.
Яка ж на смак ця (не)самотність восени?
Пожовкле листя вже падає додолу, сум вкриває тебе з ніг до голови...Що це? Типова ностальгія чи таки осінь?
Коли споглядаєш з вікна на те, як змінюється манірна погода, як ходять люди, як коти гріються в сусідніх вікнах, то відчуваєш, що так бракує потрібного. До нестями потрібного. Від холоду вже починає зводити судоми, починають тремтіти руки... А лише уявити, як відчувається все це всередині...Люди зараз звикли від такого втікати. В інші міста, в ліси, в безглуздість. Але таки спокій не гармонізується з ідеєю втечі від себе. Тут переважає раціональність. Раціональність подвигів над своїм життям, раціональність самовдосконалення, раціональність любові. Дивна свідома любов по правилах, проти втечі від себе, хіба ні? Вона ж бо, аж ніяк несвідома.

Коли подих зупиняється в одному такті з тишею, то здається, що світ поділяється червоною лінією екватора на "до" і "після". Серце нестримно пришвидшує свій темп биття і ти замовкаєш, щоб почути ту глибину, в якій міститься значно більше, ніж просто-"життя". Час сипеться крізь пальці все дедалі частіше, не озираючись на минуле. Бо це й на краще.
Тут час діяти,щоб не загинути у темних провулках свого сумління, час забути все погане,а жити теперішнім і перейматись за майбутнє, здійснюючи те заповітне,що так прив*язалось думкою- змінити все на краще.
Зараз, коли ми живемо, слід зауважувати все, навіть наймізерніше.. .щоб не пропустити найважливішого... .
Нарешті, ці всі думки таки доходять до висновку : ми саме тут і зараз живемо, щоб потім згадати все прекрасне і чудове, все залишене позаду, все надбане і все нестерпно чудове, яке змінило нас. Змінило наше життя.