Ти знову розвітнеш.

До чого ж люди стали чужими,
до чого ж знецінились слова...
Ти пам'ятаєш як нам бракувало сили,
як ми її просили в Бога?
Бо це була єдина змога
залишитись істинно живими.
Такими, якими раніше не були.
Можливо, ми просто забули,
що небо має на нас інші плани?
Знаєш, колись все ж таки загояться рани,
загояться люди, які нещодавно боліли.
І на цих забутих саднах
зацвітуть тендітні квіти.

Птахам у небі...

Відлітаю птахом у небо і відпускаю
все те, до чого ненароком звикла.
Залишаю по собі самотнє місто
і вулиці, що так несамовито любила.

Тепер ними ходитимуть інші люди,
вкладатимуть своє - інше тепло.
І зовсім швидко забудуть
себе і все, що з ними було.

Все те, що їх тримало,
незважаючи ні на що.
Невже любові у світі надто багато,
що дехто вважає її за "ніщо"?

...Тому, птахи відлітають у небо і відпускають
всіх тих, до кого ненароком звикли.
Пізніше їх однаково згадають
тоді, коли вони вже зникнуть...

...

Найстрашніше, коли рідні люди стають чужими,
коли їх не поєднує навіть єдине небо над головою.
Вони ж тоді, починають шукати винних,
не бачачи свого гріха у тому.

Найстрашніше, коли рідні люди не торкаються одне одного,
коли між ними глибока прірва.
І ніхто не зробить зустрічного кроку,
бо їхня "правда" надто манірна.

Найстрашніше, коли рідні люди вже не одне ціле,
коли їхні душі на кількохсот милях відстані між ними.
Тепер ніхто не осмілиться запалити багаття, яке давно зітліло,
цей слід залишиться незагоєним всередині.

Найстрашніше, коли рідні люди - це всього лиш минуле,
коли між ними розчинився час.
Мабуть, люди стають чужими,
коли немає більше слова "ми" і "нас".

/Небу.../ P.S. Бережи мої мрії.

Кажуть, мрії - це всього лише мрії,
нічого більше.
Вони залишають думки на віях
і йдуть до інших.
Всі ми нахабно грішні,
кидаємо слова на вітер.
А в звуках тих затвердлих літер
хтось, ніби совість витер
і забув написати.
Мабуть, досить свій погляд ховати
у небо, де море білої вати,
де можна ночами у зорях спати...
Знаєш, мріяти надзвичайно важко -
це, ніби маленька пташка,
яка ще не вміє літати,
але прагне висот,
прагне злітати.

По той бік сталевої оболонки.

Іноді, не знаєш з якого боку почати,
де startувати, а де поставити карколомний finish.
Чомусь щораз болючіше падаєш
і люди не стають іншими.
Такими як раніше - легкими.

Іноді, від слів зводять судоми,
німіють руки, втрачаєш голос.
Мабуть, ти ще досі не зрозумів -
вистоїть той, хто не піддається втомі,
хто зуміє виразити сміливість вголос.

Та дедалі частіше пронизуєш крізь себе цілий світ,
і вже неважливо які тут закони.
Одному всередині нестерпно болить,
а в іншого погляд надто холодний.
Надто безодній, щоб бути легким.

Фінал на початку старту

Знайди собі спокій,
десь посередині неба.
Ще всього декілька кроків,
і слова ввіп'ються в самісінькі ребра.
І ці весняні уквітчані дерева,
неначе, затяті поети
малюватимуть в уяві силуети.
Я ж тоді прокинусь тепла й жива,
неначе заново народилась,
бо та зелена свіжа трава -
м'яка,
мов постіль.
Знайди собі спокій,
десь посередині двох сердець.
Я люблю тебе, мабуть, досі.
Кінець.