Так звучить душа.

Найрідніший мій, життя тут складає свою картину із пазлів,

не залишаючи жодного моменту болі чи щастя поза своєю увагою.

І можливо не так багато трапляється радості,

але вона чомусь найпомітніша серцю 

зі всього цього забитого пилом мороку і дешевої принадності.

...Наші душі пропускають між собою ще теплі імпульси, 

мов електричні заряди,

читають думки нАвхрест

і синхронно намагаються протистояти реальності.

Сподіваюсь, ти все ж таки коли-небудь та й витягнеш власні почуття

зі замурованої принципами шухляди, 

і вдасишся хоча б до найменшої ліричної сентиментальності.

А поки все, що між нами пов'язано, 

залишається нез'ясовною складністю.

І попри те, що було розбитим та перев'язаним,

ти віддано залишаєшся всередині мене
моєю найкращою, улюбленою дивакуватістю.

Філософія любові.

Досі одягаєш маску байдужості, так
неначе у серце сотий раз встромили кинджал?
Люто не терпиш кожен наступний пов'язаний з ним спогад
і запитуєш в себе : як же ж ти це допустити могла?
Довіритись вітру, забути слова,
він бо ж торкнувся поглядом твого лиця,
зачерпнув волосся рукою, немов пісок.
А ти просто піти не змогла.
Він відкрив твою душу до самих кісток,
стер спалені мости до твого серця і намалював нові,
щоб увійти в нього знов
кимось світлим, нетлінним.
І кожен наступний крок всотувався всередину дужче і дужче,
немов живе коріння.
Та так, що ставало важко дихати, відпускати хоч би на мить.
...Саме з цього моменту варто було змінити думки докорінно,
аби не прислухатись як у грудях нестерпно щемить,
не бачити як нестримно руйнується світ,
той, що в собі зародила.
Адже, ніхто не відчує як у тобі палають гарячим вогнем крила,
ніхто не дізнається скільки шматків, зненацька, згорілих надій ти гасила
і все-таки як важко сходити планетам зі своїх найрідніших орбіт,
коли сумління вже ніби вишліфований граніт
вислизнув з рук і втік.
...Як же ж важко відпустити те, чого, робити, найбільш за усе б не хотів.