Філософія любові.

Досі одягаєш маску байдужості, так
неначе у серце сотий раз встромили кинджал?
Люто не терпиш кожен наступний пов'язаний з ним спогад
і запитуєш в себе : як же ж ти це допустити могла?
Довіритись вітру, забути слова,
він бо ж торкнувся поглядом твого лиця,
зачерпнув волосся рукою, немов пісок.
А ти просто піти не змогла.
Він відкрив твою душу до самих кісток,
стер спалені мости до твого серця і намалював нові,
щоб увійти в нього знов
кимось світлим, нетлінним.
І кожен наступний крок всотувався всередину дужче і дужче,
немов живе коріння.
Та так, що ставало важко дихати, відпускати хоч би на мить.
...Саме з цього моменту варто було змінити думки докорінно,
аби не прислухатись як у грудях нестерпно щемить,
не бачити як нестримно руйнується світ,
той, що в собі зародила.
Адже, ніхто не відчує як у тобі палають гарячим вогнем крила,
ніхто не дізнається скільки шматків, зненацька, згорілих надій ти гасила
і все-таки як важко сходити планетам зі своїх найрідніших орбіт,
коли сумління вже ніби вишліфований граніт
вислизнув з рук і втік.
...Як же ж важко відпустити те, чого, робити, найбільш за усе б не хотів.