На кінчиках вій.

Ще трішки і ти підеш від мене,
моя мила осінь.
І залишиш по собі лише застиглий слід.
На серці від цього нестерпно млосно,
але ти у мені надовго, а може й назавжди.

Візьми мою руку і побудьмо ще трішки разом,
вдихни у мене свою самовіддану любов.
Її мені надто мало,
але я вчусь берегти й ту, що подарував мені тобою Бог.

Залишся у мені, моя люба,
щоб зігрівати собою моє збідніле серце.
Ти стала мені більш ніж, ти стала мені "над" і "понад".
Щоб я відчула, ти - не згуба,
а та, яка навчила любити і пізнати : що таке любов із перцем?...

Покарана.

Хтось викидає когось із серця,
а дехто лише намірений викидати.
Насипано надто багато червоного перцю,-
рани просто не встигають заживати.
Ми викорінюємо когось із думок,
бо вважаємо : "досить! існують межі" .
Ховаєшся у найтемніший свій внутрішній куток,
щоб ніхто за тобою не стежив.
Щоб ніхто не бачив, як падає стеля,
як руйнуються мрії, як нищиться світ,
який ти недавно лише беріг у польоті.
Твоя совість - зісохла пустеля,
і жодної краплі води у роті.
І відтоді,
холоне серце,
ламаються крила, вкотре.
Я тебе пам'ятала у спокої принишклих власних інерцій,
а тепер буду звикати до обважнілого тембру голосу подорожніх...

Лікуйте тут своє серце.

Залиш мені осінь на кінчиках вій,
де стигнуть слова, тамуючи подих.
Де я знайду знову слід твій?
Тут же ж всюди люди ходять...

Залиш мені осінь
на аркушах паперу в нотатнику,
де ніколи ніхто не загляне.
На твоїй кухні знову вода закипить у чайнику,
і гортензія помалу зів'яне.

Залиш мені цю єдину осінь,
коли я воскресала сонцем на небі.
Ти не віддавай її нікому, заплети у мої довгі коси,
а я подарую тобі частинку при найменшій твоїй потребі.

Залиш мені...нашу осінь.

Жити чи вижити...?

Не потрібно зайвих реплік,
коли достатньо буде тиші.
Ти завжди за собою тягнеш відлік -
хвилини, години, дні, тижні...
І ці твої дозрілі вишні
осідають насиченим кольором на губах.
Не носи у собі засіяний страх - викорінюй.
І змінюй на краще,
бо люди на світі не такі вже й пропащі.
Їм у вранішню каву потрібно додати любові,
щоб зігріти серце...
Вони ж бо без неї до нестями кволі,
ніби, обділені найціннішим.
І, коли вони почують звук співтактних, сердечних терцій -
зрозуміють, що є важливішим...

...Жити маріонеткою
чи дослухатись власного голосу тієї вразливої тиші?...

Коли мрії надають польоту.

Це нестерпне відчуття дедалі частіше всотує тебе у буденність викидаючи з мрій, та ще й кричить : "Навіть не смій туди потикатись!"... .
Залишайся завжди вірним собі. Навіть, якщо все йтиме проти тебе..
Можна зневіритись, скласти руки( крила), кинути все до біса, а можна в останню мить підняти весь світ, літати і воскреснути тими ж мріями.
Так, важко порівнювати "мрії" і "реальність"... Ці речі несумісні. Їх поставиш поруч один біля одного, і може знищитись світ. Твій незалежний світ. І тоді, відчуватимеш себе пустою бляшанкою,каменем біля дороги, або ж, взагалі себе не відчуватимеш.
Не загортай себе у стислий рулон старого і зморщеного паперу... Ти цілковито живий і ненаситний питаннями, на які нестерпно хочеться віднайти відповідь.
Коли ми стаємо приреченими, зв`язаними, закинутими у темницю - ми дозволяємо себе вбити. Вбити все, що є у нас. Все, чим ми є і стали... Все, чого досягли і створили.

 Ти - маленький всесвіт, з мільярдами зірок, кількома планетами і безліччю вибухових комет. Ти - це світ. Що б не говорили, чим би тебе не знесилювали і як би не намагались зробити кволим... Твій всесвіт є твоїм світом, у якому все таке космічне, але й водночас знайоме і земне.

Ти той, хто здатний будувати, літати і мріяти. Ти - вільний.
І тут варто починати зі звершень. Головне, почати і йти вгору впевнено...

Коли осінь залишає після себе слід.

Залишайся у мене подихом на вустах,
який терпко припаде до слова.
Наші серця зношені у багатьох містах,
але істинно любимо ми в одному.

Залишайся у мене яскравим штрихом
на білому аркуші паперу,
який вп`ється у душу назавжди.
Ми залишаємо за спиною свої давно закладені манери,
і віддаємось комусь цілковито, як завжди.

Залишайся у мене сонцем в долонях,
яке даруватиме промені світла крізь темряву.
Думки засинають теплом у скронях,
я бачу в тобі одвічну потребу.

Залишайся у мене птахом в небі,
який завжди летітиме поряд.
А я залишусь любов`ю у тобі,
коли знову сіпнеться на межі падіння погляд.
©

Ти складаєшся з найменшого.

( Дарую вам ще частинку себе;)  )
Нанизуючи кожну бісерину - ти створюєш більше, ніж всесвіт. Ти створюєш себе. Прикрашаючи своє нутро чимось мізерним і, здавалося б, зовсім звиклим. Даючи волю кожній намистинці, - ти створюєш виріб.. .І тут можна навести гідний приклад того, що коли ти йдеш крок за кроком до певної мети, або ж просто йдеш - ти чиниш тисячі вчинків, які змінюють твій життєвий шлях, змінюють тебе, але таки скеровують до чогось кращого і особливішого. Ось такими рухами вперед - народжується диво. Ти даруєш це диво людям, і світ, наче стає кращим.
Робиш висновок, що життя - є суцільними намистинками, які складаються, створюючи якусь картину, прикрасу чи інший виріб. З такого найменшого складаєшся ти. І ти, цілковито ти - є творцем свого життя.
Даєш життя чомусь прекрасному - значить, зароджуєш зернятка краси у серці світу.
Кожна мізерність - створює щось більше. Кожна людина - створює світ. Кожне тепле серце - створює любов... .

Любов, не як річ. Любов, як життя.

Любити можна на повні легені,
з присмаком несамовитої терпкості.
Тримати своє серце у жмені,
і любити міцно, водночас з легкістю.
Ти просинаєшся - любиш,
засинаєш - любиш.
Навіть, спиш - любиш.
Не знаєш вже чим себе губиш,
коли мовчиш, переживаючи біль...
чи коли всередині себе проводиш бій.. .
Ти знову, ніби, собі чужий,
такий зовсім розгублений, зовсім не свій.
Любити можна навіть цілу вічність,
та ніхто не бачить в цьому логічність.
Хтось вважає любов, як кайдани,
для когось вона, мов примара.
А хтось тихо сидить у кутку і не дихає,
і слухає, як б`ється його серце,
немов морські хвилі.
©

Ти і тебе шматок.

Де ж твоє, це сьоме небо від щастя?
Скільки до нього летіти?
Скільки потрібно пережити?
Плакати і тремтіти.. .
Не край своє серце на частини,
воно малює по ночах акварельні картини.
Сутулить спину, як перехожий,
і прощає біль нанесений кожним.
Де ж твоє глибоке небо?
У якому можна втонути, і відчути, як тепло.
Де ж ти ховаєш свої осілі слова?
Ти кричав, що щасливий..
А далі? Вітер зніс тобі крила?
Де ж твої яскраві вогники у очах?
Щастя - не пісок, який сипеться крізь пальці,
якщо його вміють в собі берегти.
Воно не тканина на пяльцях,
яку можна зусібіч тягнути.
Збираєш докінця спокій в очах,
він в тобі танув і розливався.
Виписуєш свої почуття у кількох томах,
а у них, хтось, ніби, сховався.

Гармонія тебе і світу.

На твоїм серці мікропорізи,
малюють яскраві ескізи.
Натхненно складають життя з пазлів,
картина чимось вимальовується, а чимось, ніби, є невчасним.
Відчуваєш себе прив`язаним.
До обставин, до місяців, до людей... .
Не робися у цьому житті в`язнем,
ти повністю вільний, тому, будь ним.
І навіть, якщо все здається зв`язаним, зрізаним, давно сказаним, -
ти помиляєшся.
Тут все таке знищене, приховане, недосказане.. .
що ти просто повинен все це змінити.
Ти цілковито в змозі все що є тут кращим створити.
Починай негайно,
з найменших кроків.
Досягай більшого.
Життя - є правдивим уроком,
воно, певною мірою, є поєднанням смішного і грішного.
©

Нестереотипне.

Дотикаєшся поглядом його мереживних вій,
сповнена безмежних сподівань і надій.. .
Дотикаєшся його міцного зап`ястя,
і даєш собі відчути, що таке щастя.
Незнаєш з якого боку починається життя,
тут воно говорить про радість, а тут щось на подобі вовчого виття.
Іноді, не скажеш більше, ніж два слова,
а часом, взагалі зникає мова.
Виписуєш з серця усе, що наболіло,
усе, що втратилось, змарнілось, загнило.. .
Тут небо змінює горизонти,
накриваючи думки і гори.
Ззовні таке манірне, зморщене,
а всередині ліричне і зношене... .
Люди носять його у кишені,
а хтось у тому небі літає, і не шукає на планеті мішені.
©