|roses on your heart|

на серці твоїм невимовно вишневі троянди,
тремтять пелюстками, ховають росу.
залишись хоч на мить, не за горами травень,
я так мрію побачити щирість й красу, що розквітатиме
і за цим мій розквітатиме сум.

від єдиного погляду венами йтиме струм,
пульсуватиме болем і голосним мовчанням.
як же мені доторкнутись до твоїх струн,
як же мені тебе обійняти,
якщо між рядками лине свій чужорідний рух,
а від безлічі слів втрачений слух.

просто там більше не має правди,
і люди там різні, і різний там час.
але я так люблю
на серці твоїм невимовно вишневі троянди,
що від любові цієї розквітає мій дух.

Silence of words

Знаєш як назвати ті слова,
що розлітаються друзками?
Чи як мовчати так, щоб ті слова були почуті?
Заплющуй очі, вчись літати так, щоб це було відчутно.
Щоб небо змінювало колір, і дим щоб віявся над домом.
Щоб нескоримо долі
ти підносив серце у долонях, мовби компас, та ішов за ним.
Знаєш, люди іноді, такі нікчемно босі й голі,
коли вважають, що без нього, що самі знайдуть те істини лице.

Дехто скаже: філософія любові - найбільш за все
намарне і пусте,
а сам шукає порятунку в ночі, коли думки - то зграя птахів,
які все крутяться і крутяться довкола.
І ти так хочеш, щоб до ран прикласти подорожник і усе мине...
Господь придумав дещо краще :
якщо вже борешся за те, щоб "бути",
то ось тобі у руки...ні, не шабля і не меч.
Ось тобі усередину серце,
а людині серце не для слів, війни чи втеч.

gaze inside

Знову будуєш мости, всупереч всьому.
Акцентуєш, радше, на сказаному слові,

аніж на власній сміливості.

Крізь твою гранітну тілобудову 

час від часу проростає жест твердої ніжності.

Так, це суперечність, абстракція власного "я".

Банальна можливість віддати віршам про серце все своє життя,
ховати ті слова по шухлядах, потайки спалювати,
щоб знову розгорнути кілька аркушів паперу
і далі писати, писати, писати, допоки вистачить сил та серцебиття.

Але суть далеко не в тім.
Я ніколи би не дозволила комусь поносити у собі моє серце,
бодай навіть кілька днів.
Бо це жменя недосказаних, зболілих від(по-)чуттів;
це жменя спогадів, речень, слів, що важать значно більше тонни.
А коли носиш у собі щось важке - то не завжди є добре.