Коли мало часу на важливе.

Привіт, мила.
Ти знаєш, у моїх скронях застигають думки
і без тебе я зовсім не свій.
Твій погляд замотаний у сувій
із шовку.
Я тут потроху роблю кроки,
хоч долоні від страху змокли,
пишу тобі знесилений.
Наші вулиці, ніби із глини ліплені...
Слова прилипають до кожного, хто йде навпроти.
Цієї суботи, ввечері гратиме фортепіано.
Ти прийдеш?
Бо в цих сухих розмовах, душі залишаться непрочитаними.
Краще дивлячись в очі, чи не так?
...Мене знищує рак.
Не мав змоги написати.
Тут, мабуть, краще помовчати,
навіщо пусті слова?
Від них не легше.
Зараз дивлюсь тобі у вічі як вперше - завмерши.
Для нас залишається надто мало часу, щоб побути разом.
...Тут відразу забулись обірвані фрази, життєві накази...
"У нас мало часу" - прозвучало, як вирок.
І ці тисячі раніше згаданих думок
розчинились у повітрі.
Я йду від тебе тепер вільно, повільно відпускаючи.
Небо мене чекає.
Бувай.
Зникаю.

Моя необхідна важливість...

Слова не завжди залишають по собі хороший слід,
проносяться по серці холодним лезом.
Від цієї раптової болі ти надто зблід,
вкрився кригою і ніби зі світу щезнув.

На плечі все ще осідає сум,
повітря стало більш ніж обважнілим.
Люди у своїх кишенях носять душу
й дешеві фрази на шматках паперу пожовтіли.

Ми не будемо такими як раніше,
минулих "нас" розніс по небу вітер.
Тут забагато впевнених і звиклих рішень,
які складаються з сухих завмерлих чорних літер.

Мовчати...
Бігти звідси стрімголов,
із цього зношеного міста.
Я до тебе повертаюсь знов і знов,
можливо все це через відстань?...

Любов між небом і землею.

Теплий принишклий погляд навпроти,
смачний чай із запахом м'яти
і твої обійми.
Невже щось може бути краще,
ніж те, що ти поряд?
У цих моїх незграбних римах захований подвиг -
я зуміла тобі відкритись.

Бачиш, наше небо змінює колір,
кидає горизонти в жар.
І вималює на тобі спокій,
який обіймає нічний бульвар.
Ми сьогодні з тобою літаємо вище хмар,
ми сьогодні з тобою разом.

Віриш?
Тут світить ліхтар
і зорі.
Тут немає кордонів і відстані.
Ми залишаємо свої мрії на Місяці.
Ми залишаємо там свої серця.
...Допоки не прийде нова весна.

Так трапляється.
Коли між людьми відстань,
коли не відчувається
найменшого подиху любові.
А сум таки огортає і стискає душу,
неначе скибку лимону.
Я знову запинаюсь на півслові.
Знову ділю свої відчуття на кордони.
Ніхто не побачить того просякнутого болем неба,
ніхто не відчує як важко літати у ньому,
і як втомлено мрії тонуть...
Чужі слова надто багато про себе говорять,
нетерпляче вириваються наззовні.
Але не відчувають куди ховається той зболілий, кволий погляд,
куди ховаються ті забуті людиною шматки слів.
...Де розходяться шляхи двох кораблів,-
там ніколи не зустрінуться нові.
І дощ для переповнених сумом морів
не стане раптовим.
Він стане своїм.
Надто рідним...
Солоним.