Коли мало часу на важливе.

Привіт, мила.
Ти знаєш, у моїх скронях застигають думки
і без тебе я зовсім не свій.
Твій погляд замотаний у сувій
із шовку.
Я тут потроху роблю кроки,
хоч долоні від страху змокли,
пишу тобі знесилений.
Наші вулиці, ніби із глини ліплені...
Слова прилипають до кожного, хто йде навпроти.
Цієї суботи, ввечері гратиме фортепіано.
Ти прийдеш?
Бо в цих сухих розмовах, душі залишаться непрочитаними.
Краще дивлячись в очі, чи не так?
...Мене знищує рак.
Не мав змоги написати.
Тут, мабуть, краще помовчати,
навіщо пусті слова?
Від них не легше.
Зараз дивлюсь тобі у вічі як вперше - завмерши.
Для нас залишається надто мало часу, щоб побути разом.
...Тут відразу забулись обірвані фрази, життєві накази...
"У нас мало часу" - прозвучало, як вирок.
І ці тисячі раніше згаданих думок
розчинились у повітрі.
Я йду від тебе тепер вільно, повільно відпускаючи.
Небо мене чекає.
Бувай.
Зникаю.