проникаєш у спогад і линуть дощі.
Холодні дощі після снігу.
Так пахне земля, що спустошує душу
і від голосу твого залишається відгомін :
"прости, що мовчу, але змушений".
Торкаюсь руки, наче воском покритої,
хай тепло це залишиться слідом.
Знаю, знаю, мій найрідніший,
що я - маленький відбиток
на серці твоєму, який виливається світлом.
І навіть, якщо моє слово не вартує жодного цента,
у цьому мовчанні я буду тишею.
Я буду мовчати, пам'ятати як дихаєш,
руйнуватиму кожен кордон забутого часом.
Так зветься моя любов до тебе,
і не має за неї святіше.
Так чутно як б'ється, все сильніше й сильніше,
і не існує для неї нездоланих кілометрів.
Лиш кілька кроків - від землі до просторого неба.
Немає коментарів:
Дописати коментар