до безкрайого неба,
розчинитись у хмарах,
припасти мріями до білої стелі.
Десь на краю твоя оселя,
наче пустеля, що виникла від нестачі води.
І ти знову підеш туди -
спраглий і кволий.
Від себе не вдасться втекти,
навіть, якщо прагнеш волі.
Твоє тепло зігріє півсвіту,
можливо й навіть більше.
Твоє серце - живі квіти,
воно пише вечорами вірші,
а зранку квітне.
Нікому непомітно.
Немає коментарів:
Дописати коментар