Тут надто солодкі слова,
запалене почуттям серце швидко гасне.
І хоч я пам'ятатиму тебе завжди -
те, як ти посміхався, з якою інтонацією виливалась твоя душа...
Я не бажаю більше бачити,
як рветься тонка, зішморгана межа.
Між нами.
Нехай крізь відчинені навстіж вікна мою біль здує вітрами,
прокуреним кимось повітрям.
Нехай за один день повз пролетить кілька уламків часу
знищеного "щастя".
...Нехай не існує більше щонайменшого шансу повернутись назад.
Скоро знову прийде вересень, жовтень, листопад...
Скоро знову прийде ця осінь.
Така випадкова, навіяна, млосна...
Як невчасний спогад твого голосу
по той бік телефонного дроту.
Знаєш, від такого залишається не те, щоб незагоєна рана.
Від такого залишається незагоєний опік
і цинічний незламний погляд на те, у що так колись самовіддано вірив.
Мабуть, в щастя існує своя дата придатності і своя міра,
якій варто віддати належне і бути вірним,
покірним цьому титанічному світу.
Немає коментарів:
Дописати коментар