повернутись назавжди,
кинутись поспіхом тобі в обійми, -
я б неодмінно нею скористалась.
Це, мов відчайдушна зухвала відважність
дозволити собі знову вслухатись
як рвучко б'ється твоє серце,
як змінюється тембр твого голосу.
Знав би ти як це засипати небо молитвами
і знати, що ти подарований мені саме ним.
Забувати, згадувати й знову втрачати
надію
у те, що все ще можливо і ти (ще) не зник,
хоча, на жаль, катастрофічно звик до того,
що самотність - твоє друге "я".
Якби лишень ти відчув, як приречено
стискається всередині цілісіньке життя,
коли ненароком просковзає в повітрі/в думках/на словах
твоє ім'я -
таке рідне і водночас вже таке чуже...
Я, немов втрачений,
цілковито заплутаний птах
серед єдиного найнеобхіднішого світу.
Всесвіту
в тобі.
Немає коментарів:
Дописати коментар