розстеляються між нами білими полями.
Я так чекаю, аби ти повірив, що моє серце б'ється не словами.
Обличчя вишліфовується не роками,
а якимись сотнями подій, що б'ються тембром голосу
і навіть пунктами зухвалих дій.
Хороший мій, твоя душа - то найтепліший дім серед усіх,
лиш там я не тремчу від страху, і не ховаюся у шафу
від грому, зливи чи снігів.
Я так чекаю, що твоє мовчання
промовить хоча б пару відчайдушних слів :
про біль, безсоння і нестачу сил,
хоч правда є доволі горда,
на лиці все виглядає досить солодко і добре,
а всередині тінь,
а всередині більше не горить, - там тільки тліє.
І лише ти єдиний твердо знаєш, яка ціна тієї правди,
про що шепоче темна ніч.
Хтось скаже просто "божевільний",
хтось посміхнеться, одягне зухвалий дискомфортний погляд.
А суть, мабуть, у тому, що мовчання, кинуте услід любові,
робить цю любов німою.
Немає коментарів:
Дописати коментар