які тривожили душу теплим мовчанням,
ми більше не ті, ким були раніше.
Здається, серце вкрилося зморшками і геть збідніло,
а мені до тебе хоча б на трішки.
Тоді обов'язково загорілися б очі
ліхтарями, що не часто світили серед темної ночі.
Хто ми тепер, мій рідний,
спраглі чи просто голодні?
Чомусь, вже не такі готові на сміливість,
чомусь, вже не "у вогонь, і у воду" заради любові...
Іржа покриває наші стримані, оголені почуття,
ця осінь надто холодна.
Хто я тепер тобі, рідний,
невже чужа, невже випадкова?
А знаєш те відчуття, коли тримаєш в руках невідомість,
коли поспіхом створюєш метушню навколо себе,
лише заради того, щоб не вкритись хвилею суму,
не дозволити собі хнюпитись?
Знаєш як це звідусюди ловити кардіохвилі,
бо раптом тебе почую,
як дихаєш,
як б'єшся у ритмі серця і розуму?
Мій хороший, мій найрідніший,
ця любов не робить нас босими й бідними,
але тільки одного з нас надихає,
а іншого робить просто вільним.
Немає коментарів:
Дописати коментар